Остання сцена п’єси виразно підкреслює теологічний вимір драми. Винні усі, усім слід покаятися, б’ючи себе в груди. Окрім сильних динамічний постатей, особистість Рудольфа домінує над усіма упродовж цієї дії. У його словах відчувається неминучість хаосу грядущої нової трагічної епохи. Як драматичний персонаж, він є надміру совісний, занадто контемплятивний і вдумливий, щоб контролювати насильство і протидіяти йому. Рудольф є представником упорядкованого світу, а його син дон Цезар – представником деструктивності. Головна тема трагедії – це прийняття рішення на користь внутрішнього спокою, ставлення цього спокою вище від діяльності, яка лише приносить і поглиблює почуття провини. Персонаж Рудольфа має у собі дуже багато автобіографічних рис самого Ґрільпарцера, який у цій драмі відверто симпатизує цісарській династії, і повстає проти сил хаосу і розладу.
Сюжет п’єси “Жидівка з Толедо” – це любовна афера іспанського короля з кокетливою красунею Рахелею, через яку він цілком занедбує свої володарські обов’язки і повинності. Король успішно одружений з моральною, проте доволі холодною Елеонорою Англійською, і тому він не може опиратися спокусам з боку Рахелі. Він проводить з нею увесь свій час, замість боротися супроти сарацинів. Елеонора і придворні короля інтригують, бажаючи позбутися Рахелі, і згодом придворні убивають королівську коханку. Над трупом Рахелі король Альфонс розуміє, що засліплений пристрастю, він чинив хибно. Він прощає Елеонору і вбивць, і призначає свого малолітнього сина королем Кастилії. Головною темою п’єси є не так любовна трагедія Альфонса, як сам процес його морального прозріння. Наприкінці драми Альфонс, унаслідок всього пережитого стає справжнім володарем і правителем, справжнім мужчиною.
Сюжет драми “Лібусса”, написаної його улюбленим розміром, себто ямбом, у п’яти діях, Ґрільпарцер запозичив з народних казок, і з праці німецького романтика Клеменса Брентано “Заснування Праги”. Драма побудована на ідеї розвитку людської раси від “золотих часів” матріархату до модерних – патріархату, й завершується заснуванням міста Праги. Лібусса, яка походить від богів, володарює над чеським народом в мирі, злагоді та любові. Вона є тією доброю, розумною, милосердною матір’ю-королевою, яка забезпечує своєму народові щасливе існування на землі.
Але часи змінюються, і люди змінюються разом з ними. Лібусса не може дати собі ради з усілякими конфліктами між чоловіками, і щоб навести лад, вона зважується вийти заміж за Премислава. З його володарюванням приходить структурованість, строгість і справедливість у життя народу. І цей процес завершується заснуванням міста Праги. Божественна Лібусса помирає тому, що вона любить людську расу. На запитання її сестри Каші, чому вона зв’язала свою долю з людьми, Лібусса відповідає: “Я люблю їх, і вся моя істота й сутність проявляється тільки за їхньої близькості, тим, чим вони насправді є”. А коли її друга сестра Тетка слушно закидає їй: “Це вони тебе вбивають”, Лібусса відказує: “Можливо – але помимо всього: чоловік є добрим, він лише має забагато справ, і коли він окремо над тим і над іншим працює, він втрачає зв’язок цілісності. Серця голос замовкає в гармидері голосного дня, оглушений і недопочутий. І те, що він вважає провідною зіркою свого життя, прагнучи хитромудро угору, насправді є тільки марою”.
Головна тема драми “Лібусса” – це безкінечний розвиток людства, себто того “вічно людського”, мотив якого вже знаходимо в “Антигоні” Софокла, і яким закінчується Ґетівський “Фауст”. (Нагадуємо тут його “вічно жіноче”). З точки зору культурно-філософського процесу це є історія людства між двох “золотих епох” – загубленого Раю з давнього міфологічного минулого, і того золотого часу у невідомому, але очікуваному майбутньому, обіцянка якого звучить у словах Каші. У фінальній сцені, коли Премислав оплакує
