(Перекл. О. Ірванця)

При цьому знане, пережите, переживане сучасне, себто “мій час” є чимось негативним, у ньому поет не може себе уповні зреалізувати. Його правдивим часом є вічність, і тому він за своєю природою є й істориком, чи радше кустодієм минулого, і водночас візіонером, пророком майбутнього.

Душевний конфлікт, притаманний поетові, змальовано тут через протиставлення знаного, відомого (хоч і не вповні) минулого незнаному, невідомому, але омріяному майбутньому. Хоча лірична спадщина Ґрільпарцера (особливо – збірка “Tristia ex Ponto”, 1824-1833) у порівнянні з його драматургічним доробком невелика, проте її тематичний діапазон доволі широкий. Крім нечисленних особистих віршів, збудованих на мотивах інтроспекції і вражень від подорожей, знаходимо там також поезії, присвячені красі природи, подвигам великих людей, від Паганіні і Моцарта до Ґете і герцога Фрідріха та фельдмаршала Радецького, вірші про природу митця і сутність мистецтва, політичні та соціальні вірші, включно з сатирою. Прикладом цього останнього може послужити вірш “Академія наук” 1839 року:

Академія! Звучить це, як глум

З ваших уст, аж мені мороз пробігає поза шкірою;

Так, неначе побожно, Господи прости,

Чорт захотів би побудувати церкву.

Однак, ви прагнете справжньої освіти, так.

Щоб ми вже більше не сумнівались у вашому прагненні,

То усуньте спершу найбільшу перешкоду,

І самі йдіть до ста чортів.

Будьте ворожо наставлені до всього духовного, Переслідуйте, підозрюйте, арештовуйте, І тоді в кожній в’язниці і на кожній каторзі Ви матимете філію Академії наук. Там само. – С. .

Крім того, його літературна спадщина включає 33 сатиричні праці на різні теми, написані головно прозою, на протязі 1806-1858 років. Ця частина творчості Ґрільпарцера містить у собі також сатири у формі драматичних діалогів, як наприклад, “Друга частина “Чарівної флейти” (Der Zauberflцte zweiter Teil, 1826), і “Фрідріх Великий і Лессінг – розмова в Елізіумі” (Friedrich der Grosse und Lessing. Ein Gesprдch in Elzsium, 1841).

Поміж поезією та невеликою прозовою спадщиною Ґрільпарцера стоїть збірка його цікавих афоризмів, його епістолярна спадщина та біографічні писання – щоденники і автобіографія. Особливо ці три жанри дають нам зазирнути у внутрішнє життя поета, підглянути той алхімічний процес перетворення дійсності на поезію. Водночас саме ця частина його творчого доробку мабуть найкраще виказує його широке і глибоке знання світової літератури, театру і культури взагалі. При ближчому вивченні цього сегменту його спадщини, дослідника вражає також невгасима жага інтимного пізнання усіх надбань людського духа, прагнення заглибитися в духовні процеси людської особистості, які, на думку Ґрільпарцера, є незмінними: “Дух людини і хід світових подій є за всіх обставин і у всі часи такими самими – рідко коли буває правдивим цілком нове, і новим цілком правдиве” – стверджує він в одному зі своїх афоризмів. А наступні три його вислови демонструють нам його чіткі та дещо фонічні спостереження над людською вдачею: “З монархами так само, як і з сонцем – ті, хто до них найближчі, водночас є найчорнішими” (1810). “У церкві найголосніше співають ті, хто співає фальшиво” (1834). “До вченості я ставлюся приблизно так само, як князі до зради. Я шаную вченість, проте зневажаю вчених, які не є ніким, а тільки вченими” (1849).

Із прозової спадщини Ґрільпарцера тільки дві його новели є сьогодні відомими й популярними: “Монастир біля Сандомира” (Das Kloster bei Sendomir, 1828) і “Бідний музикант” (Der arme Spielmann, 1848). З уваги на важливість двох цих оповідань подаємо тут їхній короткий зміст, який, принаймні у випадку першої новели, не вимагає занадто глибокої інтерпретації.

Двоє посланців німецького цісаря до двору Яна Собєського ночують в одному монастирі біля Сандомира. Старий монах, який їх приймає, розповідає їм історію цього монастиря. Земля, на якій його побудовано, колись належала графові Старшенському, який одного вечора у Варшаві познайомився з Ельгою, красунею-дівчиною, донькою старого шляхтича, старости Машека, котрий потрапив у немилість, втратив усі свої статки і змушений жити у біді й недолі. На прохання дівчини граф уживає всіх можливих заходів, аби повернути її батькові його добре ім’я і втрачені привілеї. Це йому вдається, і після успішного завершення всіх старань граф одружується з прекрасною Ельгою. Однак уже за перший рік їхнього шлюбу Ельга пускає за вітром весь графський маєток. Збіднілий граф переїздить на околицю Сандомира, де він поселяється у невеликому замку. За кілька місяців у них народжується гарна донечка. Минають роки, і одного дня мажордом повідомляє графові, що ночами його дружину таємно відвідує якийсь чоловік. Граф чатує, але впіймати нічного візитера йому не вдається. Натомість він затримує служницю, котра, разом з дружиною, починає оповідати йому різні небилиці, в яких неможливо відрізнити правду від вимислу. Граф продовжує розслідування і знаходить у шкатулці дружини портрета мужчини в польському народному строї. Обличчя чоловіка страшенно подібне до обличчя їхньої доньки. Провадячи дальші дїї, граф врешті затримує цього чоловіка і привозить його до замку на “очну ставку” з дружиною і донькою. Ельга відмовляється признати свого коханця, та той сам зізнається у всьому. Граф пропонує йому дуель, щоб шляхетно розв’язати справу, але суперник відмовляється і дочекавшись зручної нагоди, втікає. Ельга просить пощадити її, граф погоджується, але за умови, що вона, аби врятувати його честь, уб’є їхню доньку. Ельга дає свою