На той час (та й до сьогодні) це був по-своєму “сенсаційний” твір, який, згідно з нотатками Ґрільпарцера, мав джерело у реальному житті. Дехто з літературознавців стверджує, що оповідання побудоване на ранніх любовних розчаруваннях письменника. Та водночас не менш правдоподібним видається і припущення, що перед нами – одна з тих рідкісних праць Ґрільпарцера, яка народжена з чистої ідеї: зовнішня краса приховує внутрішнє, затамоване зло; непоборний конфлікт між двома вдачами суворого, морально строгого старшого чоловіка і молодої, життєрадісної аж до аморальності жінки. Додамо, що ця новела відповідає майже всім критеріям жанру, усталеним німецькими авторами (нечувана центральна подія, завершені у своєму розвитку персонажі, наявність вже згадуваного “оповідання в оповіданні” і т.п.). У ній знаходимо також зображення подібної дикої деструктивної сили кохання, як і в героїнь його ранніх драм. У пізніших трагедіях Ґрільпарцера натомість кохання з’являється у більш позитивному вигляді, хоча й там воно залишається небезпечним і потенційно деструктивним.

Ще більш, ніж “Монастир...” відповідає вимогам жанру новела “Бідний музикант”, в якій теж знаходимо автобіографічні моменти, зокрема в образі оповідача, який попри це все ж не є повним відображенням автора. Новела містить ідею безталанної, упослідженої, але в глибині своїй шляхетної душі. На одному щорічному віденському народному святі письменник зустрічає бідного старого (близько 70 років) музиканта, який грає на скрипці, але робить це досить погано, без відчуття мелодії і ритму. Люди насміхаються з нього, ніхто не кидає дрібняків йому в капелюх, але старий музика витримує все це з гідністю, і закінчивши свій виступ, спокійно іде додому. Письменник слідкує за ним, і знайомиться зі старим. Старий, запросивши його до своєї бідної оселі, береться виконувати надзвичайно складні музичні композиції, проте знову робить це вкрай невдало. Згодом старий музикант розповідає письменникові історію свого життя. (Тут, як і в згаданому вище оповіданні, маємо справу з “розповіддю в розповіді”). Він, музикант, є сином ґофрата, проте через свою мрійливість і непрактичність не зумів нічого конкретного в житті досягти. Він навіть не закінчив університету, і за порадою батька обійняв посаду переписувача документів, низьку й малооплачувану. Цілком самотній, він намагався забутися, займаючись музикою, грою на скрипці. Він прагнув підібрати на музичному інструменті мелодію пісні, що її наспівувала дівчина Барбара, продавщиця солодощів, яка йому подобалася. Сором’язливий і нерішучий, він врешті наважується попросити в дівчини ноти до цієї пісні. Несподівано помирає його батько, він сам втрачає працю, а батькову спадщину обманом забирає собі колишній батьків секретар. Барбара, яка щиро співчуває нашому героєві, виходить заміж за м’ясника. Герой намагається заробити собі на життя музикою, граючи по різних людних місцях. Після довгих років самотнього життя він таки отримує певного роду сатисфакцію – до нього приходить Барбара, мати двох дітей, і приводить свого старшого сина, щоб віддати його в науку музики. Минає зима, і надходить велика повінь. На весну, коли письменник-оповідач знову згадує про старого музику і йде довідатися про його долю, йому повідомляють, що старий героїчно рятував людей та їхнє майно від наводку, і важко застудившись, помер.

Трагедія героя-музиканта є стислою історією доброї, благородної людини, яка, на жаль, не обдарована жодним талантом, окрім любові до ближнього. Силою своєї фантазії герой уміє створити окремий світ (щось а-lа Дон Кіхот), світ абсолютної внутрішньої музики. Для зовнішнього світу його гра – жахлива какофонія, і справжнє спотворення музичного мистецтва. Вона викликає глум і насмішки з боку мас, але самому виконавцеві звучить небесною симфонією. Є це також трагедією людини, яка серцем відчуває глибину естетичної краси, але не має Богом даних засобів уміло і у відповідній формі виявити її назовні. Окрім того, що з нього насміхаються та глузують (а то й вважають за божевільного), музикант ніколи не впадає у відчай, не відчуває ненависті до людей. Він покірно сприймає життя, знаходячи у своїй творчості душевний спокій та задоволення.

Ґрільпарцер увійшов в історію літератури і театру, як прем’єр-драматург Австрії. До його кар’єри у Віденському театрі безпосередньо і серйозно спричинився Йозеф Шрайфоґель (Joseph Schreyvogel,1768-1832), який після дворічного побиту у місті Йєна набув великого досвіду при Ваймарському театрі, і повернувшись 1797 року до свого рідного Відня, оживив там театральне життя. На жаль, попри великі успіхи, Шрайфоґель був змушений раптово і несподівано закінчити свою кар’єру при Віденському театрі у 1832 році, після того, як він гостро покритикував графа Черні, котрий займав високе становище. Йому, себто Шрайфоґелеві одразу було вручено пенсійний декрет, і навіть не було дозволено повернутися до його робочого кабінету, щоб забрати залишену там парасолю.

Перша драма Ґрільпарцера – “Праматір” (Dіе Аhnfrau, 1817) – завершує ряд творів дуже популярного тоді (хоча естетично й неглибокого) жанру “трагедії долі”, якому поклав остаточний кінець граф Август фон Плятен-Галлермюнде (1796-1835) своєю їдкою сатиричною п’єсою “Фатальна виделка” (Die