verhдngnisvolle Gabel, 1826). Про цей перший драматичний твір австрійського поета дуже влучно висловився Іван Франко. У своїй праці “Із секретів поетичної творчості” Франко, пишучи про творчий процес поетів взагалі, й про Грільпарцера зокрема, робить наступне твердження: “...є люди, котрі мають здібність видобувати ті глибоко заховані скарби своєї душі і давати їм вираз у зрозумілих для кожного словах. Ці щасливо обдаровані психологічні Крези і копачі захованих скарбів – є й наші поети. Властиво, віднаходять й видобувають вони ті скарби не зовсім активно, не зусиллям свобідної автономної волі. Бо коли маємо дати віру признанням поодиноких поетів, то їх роль частенько буває чисто пасивна.” Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Київ, 1976-1986. – Том . – С. 62-63. Відтак Франко наводить обширну цитату з автобіографічних писань австрійського поета, яку з уваги на її важливість для кращого пізнання генези твору, наводимо на цьому місці. Ось слова Грільпарцера у перекладі Франка:
“Коли одного разу я лежав у ліжку, переплуталися у моїй голові випадково дві давніше прочитані історії і обі разом утворили основу драматичної події. Та наразі я не взявся до роботи, і треба було аж кількаразових упімнень мого друга Шрайфогеля, щоби підбадьорити мою амбіцію і спонукати мене до роботи. При одній випадковій зустрічі він заохочував мене так гаряче, що я під час дальшого походу почав обдумувати першу сцену, та, незважаючи на всяке зусилля, здужав скомпонувати не більше як 8-10 перших рядків. Вернувшись додому, я записав їх на карточці паперу і покинув на столі. Так ось уночі почалося у моїй душі якесь дивне розворушення. Мене вхопила гарячка, безсонний, я перевертався з боку на бік, і при всьому тому не було мені ані думки про розпочату „Прабабку”. На другий день встав я, почуваючи, що на мене находить якась тяжка хвороба. І ось випадково мій зір упав на той листок паперу, де я вчора записав початкові вірші і про котрих від тоді зовсім забув. Сідаю при столі і пишу далі, щораз далі; думки і вірші пливуть самі із себе; швидше я не міг би був переписувати з готового”. Там же. – С. 63.
Опираючись на тодішні наукові дослідження у ділянці психології Франко інтерпретує ці слова Грільпарцера, і ця його інтерпретація ще і сьогодні актуальна. “Ми можемо тут докладно прослідити психологічний процес в поетовій душі”, пише Франко, і відтак подає психологічну мотивацію автора: “В нижні свідомості [себто у підсвідомості] Грільпарцеровій нагромаджено було багато страховинних оповідань про лицарів і духів, що їх чував і бачив на сцені ще замолоду, а то й сам з братами та сестрами дитячим звичаєм відігравав дома. В тій нижній свідомості були ще також не менше страховинні дитячі спомини про т.зв. “лямус” – величезний пустий будинок обік батьківського дому, його дитячою уявою заселений страшними розбійниками, циганами і духами.” Там же. – С. 63-64.
Тут слід звернути увагу на важливий факт, а саме: добре ознайомлення Франка із Віднем, його історією і топографією. Свої психологічні міркування Франко підсилює своїм знанням міста австрійського драматурга. Це бачимо між іншим з його опису будинку “лямус”, який він, будучи у Відні, бачив власними очима. Франко завершує ці свої міркування про підсвідомі чинники у творчому процесі драматурга такими словами: “Додаймо до сього ще і те, що план “Прабабки” був уже уложений в його голові, та з часом потонув також у сутінки його нижньої свідомості, то побачимо, що в ній були вже згромаджені всі розрізнені елементи трагедії. Треба було тільки одного товчка збоку, щоб усе те піднести до світлої свідомості. А тим товчком було описане тут душевне зворушення. Ще попереднього дня поетова верхня свідомість надармо мучилася над виконанням драми і ледво-на-ледво сплодила перших 8-10 рядків. Аж по тій психологічній бурі почала нижня свідомість продукувати автоматично; і тепер поплили думки і вірші самі могучими хвилями, а верхня свідомість, так сказати, не мала що більше робити, як сидіти і переписувати”. Там же. – С. 64.
Перший варіант трагедії “Праматір” Ґрільпарцер написав протягом трьох тижнів місяця серпня 1816 року, і цього самого року відбулася прем’єра п’єси в одному з невеликих віденських театрів. До створення остаточного варіанту значно спричинився своїми порадами згаданий вище Й. Шрайфоґель, завдяки цим порадам персонаж Духа Праматері набув рис цілком шокуючих і страхітливих. Трагедія ця написана у класичній традиції, у п’яти діях, мелодійно римованими трохеями з дотриманням єдності місця і часу дії. Головні особи драми – це граф Зденко фон Боротий, його донька Берта, його син Яромир, і Дух Праматері. Згаданий щойно Яромир – можливо, найяскравіша і найбільш трагічна постать, створена у традиції “шляхетного розбійника”, розпочатій ще Шіллером.
Тема трагедії – самознищення однієї родини шляхом здійснення прадавнього прокляття. Вже тут, у першій трагедії ще зовсім молодого автора знаходимо первні, зародки підставової теми всієї його творчості, а саме – конфлікт між прагненням життя, повного динаміки і дії та збереженням буття внутрішнього миру і спокою. Трагедія була (і мабуть по сьогодні є) надзвичайно сценічною; вистави відбувалися при переповнених театральних залах, проте офіційна австрійська критика сприйняла цей твір суто негативно. Сюжет драми, головне –