Цілком відмінною від першотвору своїм тоном і етосом є трагедія у п’яти діях “Сафо” (Sappho,1818), так званої “десятої музи”, хоча підставова тема, згадане вище зіткнення двох світів, у даному випадку світу дійсного зі світом мистецьким, вказує на певну спорідненість між творами. Побудована на віршах цієї славетної давньогрецької поетеси з острова Лесбос, драма, що її Ґрільпарцер насправді задумував, як оперне лібретто, написана ямбами, розпочинає серію класичних трагедій на теми грецької міфології. В основі сюжету лежить, спрощено кажучи, одвічний любовний трикутник:

Фаон, молодий адепт поезії, любить і поважає Сафо, як поетесу, мисткиню, але його серце і справжнє реальне почуття належать невільниці Мелітті. Він навіть не може уявити собі, що така велична особистість, як Сафо, здатна покохати його. Ось його слова: “Хто міг би повірити, що перша жінка Еллади могла б накинути оком на останнього еллінського юнака”. Розбурхана пристрастю і сповнена ревнощами Сафо, яка справді глибоко закохується у Фаона, вже впритул наближається до здійснення злочину – аби тільки зберегти, затримати коханця біля себе. Але згодом, збагнувши глибину злочинності свого задуму, вона кидається з урвища у море, гідно закінчуючи життя шляхетним самогубством, проте рівночасно цим саме вчинком Сафо мститься Фаоновї й Мелітті, бо знає, що пам’ять про неї навіки стоятиме поміж закоханими, і буде неподоланною перешкодою щасливому, нормальному життю. Хоча Сафо і є майже міфічною постаттю з доби Давньої Греції, проте у версії Ґрільпарцера вона не позбавлена живих людських рис. Сафо Ґрільпарцера – це не тільки співачка любові на острові Лесбос, але й також справжня, реальна жива жінка з крові і плоті, яка відчуває розпач від проминання молодості, і в тому сенсі вона суттєво не відрізняється від віденських жінок – сучасниць письменника. Як вже зазначено вище, людська природа є для Ґрільпарцера незмінною. Успіх цієї драми дав змогу Ґрільпарцерові, отримавши матеріальну винагороду – “Плату театральному поетові”, на певний, досить тривалий час залишити працю й займатися творчістю, не думаючи про засоби до існування. Втім, “на певний час” не означає “назавжди”, тож зрештою драматург мусив повернутись до осоружної роботи у державній установі.

Наступна драма Ґрільпарцера “Золоте руно” (Das Goldene Vlies, 1821) являє собою трилогію: “Господар” (Der Gastfreund), “Аргонавти” (Die Аrgonauten) і “Медея”. Австрійський драматург використав тут традиційний грецький матеріал, переважно – з драми Евріпіда “Медея”, але також і багато інших літературних і наукових творів на цю тему, щоб на його основі подати тонкий психоаналіз жіночого єства, в якому любов змінюється ненавистю, аж до вбивства власних дітей.

Перші дві драми трилогії можна вважати свого роду введенням у головну частину трагедій їх, до речі, досить рідко ставлять на сцені. Тим часом “Медея” ще досі втішається театральним успіхом на австрійській сцені. Перші дві п’єси є більш епічними, ніж драматичними, у них відбувається певна експозиція, глядачеві або читачеві подається необхідна інформація для повного розуміння заключного твору. Отож, “Медея” є з цієї точки зору “аналітичною драмою” за визначенням, яке було дано свого часу драмам Ф. Шіллера.

В основі сюжету драми “Господар” лежить історія здобуття Золотого руна Ясоном, який також забирає з собою Медею, але там, на чужині покидає жінку, віддавши перевагу її суперниці Кройзе. Вже тут драматург показує глибоку різницю в етнічно-культурному походженні двох протагоністів: Ясона й Медеї. Ця різниця і спричиняє неподоланний конфлікт між ними. До деякої міри маємо тут також справу з сутичкою, конфліктом двох цивілізацій: грецької і варварської; причому грецька в цьому випадку не являється морально вищою. П’єса “Аргонавти” базується на заключній частині легенди про Ясона. Та найбільш захоплюючою темою в трилогії є психологічна еволюція образу Медеї – від закоханої жінки до розлютованої фурії, яка чинить вбивство власних дітей. “У постаті “Медеї”, – пише Клярман, – Ґрільпарцер створив, мабуть, найбільш зворушливу жіночу постать, більшу і трагічнішу, ніж усі ці Медеї світової літератури, від Евріпіда, через Корнеля до Ануя і Джефферса. Йому краще, ніж усім іншим, вдалося представити сучасній людині одвічну трагедію цієї жінки. На додаток до задавненого болю покинутої жінки, є тут щось нового, щось модерного – жінка, яка з відкритими очима крокує назустріч своєму нещастю; жінка, яка кохає, і яку краще можуть зрозуміти люди XX століття, ніж сучасники Ґрільпарцера. Вона страждає невтішним горем відчуження, горем вічної чужинки, не прийнятої через її відмінну натуру; вона втрачає у біді й недолі не тільки мужа, якого пристрасно кохає, і в якого просить любові у поросі біля його ніг, але також і своїх дітей. Своєю оргіастичною помстою вона прагне також задушити у собі материнську любов. І при цьому з найглибшим материнським почуттям вона вбиває своїх дітей власними руками – бо смертю вона їх порятує від відчаю відчуження, від життя між двома світами.” Klarmann Adolf. “Grillparzer und die Moderne” Die Neue Rundschau, Jahrgang 1956, Heftt8.

У драмі на п’ять дій “Велич і падіння короля Оттокара” (Kцnig Ottokars Glьck und Ende, 1825) написаній ямбами, Ф. Ґрільпарцер використав історичні події з другої половини ХШ століття. Головним джерелом