цієї драми є Австрійська хроніка (Цsterreichische Remchronik, с. ). Написана з пафосом, високим поетичним стилем, драма ця є величним внеском у жанр історичних п’єс в австрійській літературі. Вона тематично охоплює період занепаду Богемського королівства та зміцнення Габсбурзької імперії, і є до певної міри панегіриком, чи то одою на прославлення монархії. Дія драми відбувається від 1261 року, себто з моменту розлучення короля з королевою Маргаритою – і до його смерті у 1278 році. “Король Оттокар” – це перша велика драма Ґрільпарцера, у якій автор осмислює тему величі і моральної відповідальності володаря. Є це також драма, у якій провина і кара відіграють центральну роль – особливо у постаті самого короля Оттокара. Етос драми є глибоко релігійним. Авторитет володаря – короля, цісаря, його право бути найвищим суддею на землі походить від Бога; і той, хто це забуває, починає діяти так, немовби він сам був богом, мусить бути покараний долею. Етичні й моральні норми однаково стосуються і до вищих верств населення, і до нижчих. Цю незаперечну істину – що людина не сміє й не може діяти, як Бог, врешті збагнув і король Оттокар, і висловив її у своїй великій і потрясаючій сповіді в п’ятій дії:
***
Не до пуття рядив я у твоєму, Великий Боже, світі. Наче вихор,
Я мчав безжально й стрімко над полями.
Я замість Тебе перебрав зухвало те право, що Тобі лише належить.
Та Ти – єдиний, хто це право має, бо можеш Ти і вбити, й воскресити.
А я – ким я був? Хробаком нікчемним? Пощо я так затято й богохульно
Наслідував тебе, о Пане Світу? Я зло чинив, не знаючи дороги
У бік добра. А Ти ж створив людину
З її бажаннями – Ти цілий світ поставив,
Явив Ти чудо, дав вінець творінню, струнку поставу огорнув Ти в шати.
І оточив чарівними дивами. Вона живе, існує, світ сприймає,
Вдихає, видихає, харч вживає – і сила в тіло входить, і сповняє
Його бажанням, прагненням, – і тіло
Угору виростає, як будова, палац величний, незрівнянний храм.
Такий, що з ним не може порівнятись ніякого царя житло препишне.
Та я ж цих тіл, палаців цих величних поруйнував таку незмірну кількість!
Для чого? Щоб свій шал погамувати?
Так наче сміття кидають, я кидав загони вояків на поле бою.
А кожен з них колись на світ з’явився, і материнську грудь він ссав, і батько
Благословляв дитя своє на щастя, і пестив, і плекав, і боронив.
Коли дитя, було, поранить пальця, родина вся збігалася до нього,
Щоб втішити, перев’язати ранку, аби вона загоїлась хутчіш.
А це ж лише подряпинка на пальці!
Тоді, як я їх незліченні сотні жбурляв і попихав на поле ратне?
Холодним і безжалісним залізом я торував собі вперед дорогу
Крізь їх тіла, такі живі і теплі.
Великий Боже! Що ж, коли Ти й справді
Вже вирішив судити Оттокара,
То я не маю слів на виправдання.
Суди мене. Лиш пощади народ.
Але попри наявну присутність таких, сказати б, абстрактних тем та ідей, які вплетені у зміст драми, цей твір не є “драмою ідеї”. Всі персонажі, як це майже завжди буває у творчості Ґрільпарцера, є все ж реальними людьми, з усіма, притаманними людині властивостями. Оттокар програє свою цісарську корону не на полі бою, й не через кару Божу за те, що покинув Маргариту і взяв молоду гарячу угорську принцесу Кунігунду. У своїй статті “Любов і політика княжни руської і королеви чеської. Сторінки із чесько-українських взаємин ХІІ ст.”Київ (Філадельфія – 1952. – Ч. . – С. , автор Григор Лужницький доказує, що Куніґунда (Кунгута) була українською принцесою. Він зазнає найбільшої своєї поразки саме на шлюбному ложі.
Відносини між чоловіком і жінкою дуже часто в Ґрільпарцера є певним випробуванням, свого роду тестом, екзаменом, який мусить скласти кожна повноцінна особистість. Це стосується, хоча і в дещо інших вимірах, до Ясона, до Оттокара, і до низки інших героїв-протагоністів у драмах Ґрільпарцера.
Оттокар, чоловік, який для Маргарити завжди був начебто молодшим братом, для Верти – коханцем і джерелом майбутнього осягнення соціальних висот, цей чоловік для Кунігунди є старцем. І не допомагають Оттокарові в цій ситуації ані королівська корона, ні булава полководця. Кунігунда вже на самому початку їхніх стосунків зраджує Оттокарові; у ту мить, коли вона не спромоглася рішуче відкинути залицяння Цавиша й віддати його на заслужену кару. Після першої подружньої ночі з молодою принцесою, Оттокар втрачає свою чоловічу впевненість, і тим самим – свій потенціал володаря і полководця. Людське-особисте (фізіологічне й психологічне) визначає подальший перебіг історичних подій.
Випробування є також центральним мотивом у трагедії “Вірний слуга свого пана” (Еіn treuer Diener seines Herrn, 1828), п’єсі, яку драматург написав на замовлення з нагоди коронації у Братиславі цісаревої Кароліни-Августи на королеву Угорщини. Маючи негативний досвід стосунків з цензурою, Ґрільпарцер намагався всіляко оминути політичні двозначності, але цього йому не вдалося. Ядром п’єси він поставив кантівський категоричний імператив, який для нього самого був найвищим моральним законом, і на його думку – гідним принципом володарювання цісарського дому.
З уваги на той факт, що ця п’єса є менш відомою, подамо нижче виклад її змісту: Андреас, король Мадярщини, наставляє старшого за віком і дещо педантичного графа Банкбануса, як свого заступника-регента на час своєї відсутності. Банкбанус присягає королеві, що підтримуватиме мир і
