Деякі критики поставилися до цього твору дуже негативно, закидаючи авторові, що він у своїй п’єсі подав “апологію прислужництва”. Однак зі змісту п’єси робиться зрозумілим, що автор хотів показати сильне, “кантівське” почуття обов’язку, як справжню героїчну чесноту. У цьому сенсі Банкбанус є справжнім трагічним героєм, який, хоч і немічний і нездатний, як правитель, все ж морально успішно складає свій іспит-випробування. Закінчуючи цей переказ змісту, додамо, що п’єсу було вилучено з театрального репертуару згідно наказу самого цісаря.

У наступні п’єсі Ґрільпарцера “Хвилі моря і любові” (Des Meeres und der Liebe Wellen, 1831) написаній, як і попередні, ямбами у п’яти діях, автор знову звертається до грецької міфології. Матеріали про легенду Геро і Леандра Ґрільпарцер вивчав уже від 1819 року, а п’єсу завершив 1829-го. Є це одна з нечисленних праць австрійського класика, яка була перекладена українською мовою, і навіть поставлена Йосифом Стадником на сцені “Руського народного театру” у Львові в 1909 році. Грильпарцер Франц. Хвилі моря і любові. Трагедія в 5-ти діях. Переклад П. Карманського. Накладом Йосифа Стадника. [Серія]: Бібліотека Театральна.- Ч. , Чернівці, 1909. – 94 с. Її короткий зміст такий: покинувши батьківський дім, Геро добровільно зрікається будь-якого громадського життя, щоб служити богині Афродіті. Наближаючись до вівтаря, де вона має скласти остаточну присягу, вона зауважує молодого красеня – юнака Леандра, який прибув на фестиваль з іншого берега Геллеспонту. Геро відчуває у собі перший поклик любові, і смертельно закохується в юнака, а він, хоч який соромливий і несмілий щодо жінок, також відчуває у собі кохання до Геро. Під час наступної ночі Геро зі страхом спостерігає, як Леандр, перепливши морську затоку, видирається по вежі, в якій вона перебуває. Героїня дозволяє втомленому юнакові перепочити, перш ніж він муситиме повертатися назад. Ховаючись від сторожі до її спальні, Леандр у темряві доторкається до плеча Геро, і присягається їй у вічному коханні. Юнак просить її поставити лампу у вікні, аби наступної ночі він міг знову її навідати. Молоді люди кохаються, але їхнє щастя триває недовго. Головний жрець, який доводиться стрийком Геро, дізнається про їхнє недозволене кохання. Відіславши Геро з її кімнати, він встановлює лампу так, що її гасить вітер. Юнак, втративши орієнтир, гине, коли бурхливі хвилі кидають його об каміння біля берега. Довідавшись про смерть Леандра, Геро також помирає – від туги і відчаю.

У цій п’єсі немає справжніх лиходіїв, як таких; всі персонажі виконують свій обов’язок, або ж діють згідно з їхньою природою. Навіть жрець, який спричиняє Леандрову смерть, робить це задля вищої мети, хоча й він має сумнів:

Хто знає, чи не помилились ми?

Де віра є сліпа, там злоба без границь.

П’єса є своєрідним коментарем трагічної сутності людського життя, його минущості, і невмолимого закінчення смертю. Ось слова Геро, що їх вона каже над мертвим тілом Леандра:

Чим саме є життя!

Такий був молодий, красун,

Такий великий жар життя,

Тепер мертвий лежить. Я трібувала,

На грудь мою сю руку клала,

Та чула, холод плив під саме серце,

В німих очах ні блиску світла.

Як страшно, леле!

(Тут і далі переклад П.Карманського)

Згідно з духом дохристиянської релігії, людське життя є позбавлене трансцедентальності. Смерть є остаточним кінцем екзистенції. У словах Геро до мертвого Леандра відчувається цей глибокий трагізм людської долі, яка мусить завершитися прощанням навіки:

ГЕРО: Так я навчилась слухати могучих.

Боги не годились на це й помстились.

Беріть його! Прощай, юначе красний!

Я радо-б ще за твоє право стала,

Та я боюсь, холодний ти, мов лід.

На знак, на застав, при розставанні ще

Прийми вінок, і пояс я розв’яжу

І покладу тобі у гріб. Красо чудова!

Чим я була, що мала, все забрав;

Візьми ж і знак, усе твоє єство.

І так прощай!

***

Ніколи вже не бачити тебе!

Ти, що ввійшов сюди у шатах ночі

І світло влив в мою похмуру душу,

Так, що зацвіло все, що добре,