НАЦІОНАЛЬНІ ТА РЕЛІГІЙНІ МОТИВИ ТВОРЧОСТІ „ЛОҐОСІВЦІВ” ЯК ПРОДОВЖЕННЯ ТРАДИЦІЙ „РУСЬКОЇ ТРІЙЦІ” ТА „МИТУСИ”

Період ідеологічної заангажованості та соцреалізму, який свого часу панував у нашому літературознавстві, спричинився до необ’єктивності підходів в аналізі художніх явищ й однобічного, здебільшого політизовано-соціологізованого їх потрактування. У результаті цього було викреслено цілу низку імен і творів, які не вписувалися в канонізовані рамки тодішньої науки. Критиками й істориками літератури насаджувалося неадекватне уявлення про творчість християнських письменників, інкримінувалися „ворожість” та „буржуазність” уніатсько-католицьких художників слова; свідомо ігнорувалися ґрунтовні дослідження про генезу, самодостатність і самоцінність (передусім естетичну) християнської традиції на українському національному ґрунті, що було доведено Іваном Франком, Олександром Білецьким, Михайлом Возняком, не кажучи вже про праці з цих проблем табуйованих тоді Леоніда Білецького, Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Ігоря Качуровського, Дмитра Чижевського.

Сьогодні все частіше з’являються літературознавчі розвідки, в яких з позицій наукової об’єктивності виявляються теоретичні та історико-літературні особливості релігійно-християнського аспекту художньої творчості, біблійні засади ідейно-образного мислення, своєрідність авторської естетичної свідомості членів львівського літературного угруповання християнських письменників „Лоґос” (зокрема Григора Лужницького та Василя Мельника-Лімниченка), жанрово-стильові та характеротворчі парадигми їх поетики тощо. З цього погляду незаперечну наукову цінність мають студії Стефанії Андрусів, Володимира Антофійчука, Ірини Бетко, Лілії Гром’як, Романа Гром’яка, Зенона Гузара, Миколи Ільницького, Анатолія Нямцу, Тараса Салиги, Віри Сулими, Степана Хороба та ін.

Аналізуючи світоглядні та ідейно-естетичні основи „Лоґосу”, літературознавці прийшли до висновку, що вони мають багато спільного з художніми засадами інших літературних об’єднань. Наприклад, із „Руською Трійцею”, яку до певної міри можна назвати попередницею літературного угруповання християнського напряму. Духовенство або вихідці з священичих родин ставали „творцями-нараторами літературних львівсько-галицьких текстів” [9, 127]. У міжвоєнному 20-літті функціонувала ця сама галицька модель українського суспільства. Духовенство було каталізатором національної свідомості. Греко-католицьке священство і літератори в Галичині часто були або тими самими особами, або другі народжувалися та формувалися у середовищі перших. Завдяки дисциплінованості, здатності до підпорядкування, побожності, почуттю обов’язку Західна Україна виконувала націєтворчу та націоохоронну функцію.

Степан Хороб зауважує, що спонуками до типологічного аналізу творчості письменників „Руської Трійці” та „Лоґосу” є не тільки те, що їх чільні представники були священиками і духовними будителями національної свідомості українського народу на певних етапах його відродження (початки ХІХ і ХХ століть), а передусім очевидна схожість багатьох художньо-стильових засад, спорідненість мистецьких традицій, тяглість християнських тенденцій у розвитку відповідних періодів літературного процесу [19, 47]. Тому науковці, розглядаючи поетичну спадщину Маркіяна Шашкевича й Якова Головацького, з одного боку, та Василя Мельника-Лімниченка, Григора Меріяма-Лужницького, з іншого, виокремлювали такі світоглядні та ідейно-естетичні основи їх творів, що свідчать про досить-таки близькі принципи та засоби зображення.

Романтизм „Руської Трійці”, який вона не декларувала, знаходить своє відображення в неоромантизмі „лоґосівців”. А ці напрямки тісно пов’язані між собою генеалогічно (таку позицію відстоюють Дмитро Наливайко та Михайло Яценко). Письменники обох угруповань звертались до фольклорних джерел, намагались по-своєму переосмислити історичні події. „Руська Трійця” розглядала фольклор як невід’ємну частину народного християнського буття, друкувала його в альманасі „Русалка Дністрова”. Члени „Трійці” вважали, що всі явища матеріальної і духовної культури треба тлумачити в тісному зв’язку з історією. А фольклорна традиція, зокрема героїко-епічна, в літературному угрупованні була настільки виразною, що твори його представників певною мірою виростали з народної творчості. „Лоґосівці” звертались до фольклору начебто зовні, проте усвідомлювали його мистецькі цінності, що передбачають збереження національної самосвідомості, будять дух, утверджують морально-естетичні ідеали, спричиняються до релігійно-християнських пошуків. Мабуть, тому Григор Меріям-Лужницький відзначав, що його побратими в художній практиці часто керувалися принципами християнського символізму та неоромантизму, які виростали на ґрунті релігійності українця, народнопісенної творчості і таким чином витворювали зразки ліричних та патріотичних творів, де пошуки правди, добра, справедливості, в поєднанні з християнською філософією, не раз увінчалися успіхом [11, 61-62]. Відтак „лоґосівці” не тільки опиралися на певну традицію і розгортали збирання народної творчості, а й використовували її у ліричних, епічних і драматичних творах. Проте вони водночас намагалися утвердити індивідуалістично-особистісне, діяльно-активне, що характеризує український неоромантизм.

Про звернення до фольклору свідчить билина Степана Семчука „Восьмигрім”, що розповідає про мужнього лицаря-охоронця України. Для обох літературних угруповань характерним є використання народнопісенної символіки. Прикладом служать вірші Маркіяна Шашкевича та Василя Мельника-Лімниченка – з певною схожістю символів: „Туга”, „Вірна”, „Сумрак вечірній” (Маркіян Шашкевич), „При дорозі”, „Клонюсь”, „Рахманний вечір” (Василь Мельник-Лімниченко):

Городища де бували –

Днесь могили ся звели,

Богів храми де стояли –

Грехіт мохи поросли

(М.Шашкевич „Згадка”) [20,32].

Над хрестами, понад полем,

Літають вірли

Й у могил питають: „Хто в

вас ліг спочить? Коли?”

(В.Лімниченко „Брате, глянь на луг, на поле…”) [13, 23].

Неоромантизм „лоґосівців”, на думку Степана Хороба, проявляється й у тому, що ліричні герої поезій Василя Мельника-Лімниченка, Григора Меріяма-Лужницького, Степана Семчука, Олександра Моха (Ореста Петрійчука) є активними, намагаються залучити до справи інших, вони не зливаються з натовпом, є духовно одержимими, національно нескореними [18, 282]. „Лоґос” і „Руська Трійця” утверджували те, що притаманне менталітету нашої нації, намагаючись заглибитись у давню українську культуру.

Літературознавці вважають, що на початку ХХ століття неоромантизм протистояв ідеологізованому реалізмові, орієнтувався на вольове діяльне начало в “національній” людині [див. 7, 131]. Героїко-епічні традиції