„Лоґосівці”, як і „Митусівці”, орієнтувались на поетику символізму з „гіперболізацією ліричного героя та поетизацією страждання”, з протиставленням ідеалу дійсності, який переноситься на конкретні історичні обставини [5, 103]. Повоєнні поети поєднували символізм із національною тематикою. Це був „“чудовий стиль для оплакування свіжих могил”, – відзначає Микола Ільницький [6, 23]:

Гримить громами барабан:

Пішли ми в тан…

І з брата, з брата лили кров.

Ще вчора раб, сьогодні – пан,

Ще вчора брат, сьогодні – кат.

(О.Бабій „Ворог іде”) [ 1,20].

Хиляться шовкові трави,

Тихо шелестять…

Гріб говорить: „В моїм лоні

Два стрільці лежать!”

(В.Лімниченко „Брате, глянь на луг, на поле”) [13, 23].

У статті „Дві пісні зриву” „лоґосівець” Григор Лужницький (під псевдонімом Л.Нигрицький) зіставляв поезії „митусівця” Олеся Бабія і „лоґосівця” Степана Семчука, у яких згадки про минуле охоплені смутком, проте в останнього бій за Україну – це бій за Бога [16, 1927. – Ч. . – С. ]. Заслугою „митусівців” Григор Лужницький вважав звернення як до далекого, так і до близького минулого (події визвольної війни). Прикладом слугують твори Олеся Бабія („Гуцульський курінь”), Юрія Шкрумеляка („Сон Галича”), Романа Купчинського („Великі Роковини”). А це, як уже було сказано, характерно і для „лоґосівців”, зокрема Василя Мельника-Лімниченка, Степана Семчука, Осипа Лещука, Григора Лужницького.

Тарас Салига вважає, що письменники групи „Лоґос” в основному „були тим поколінням, якому не вистачило п’яти-шести років, щоб одягнути однострої січових стрільців” [17, 119]. Майбутні „“лоґосівці”, Григор Лужницький, Осип Лещук, у юності були причетними до українського підпілля. Ярослав Гординський про письменників, які були бійцями підпілля, писав: „“Почав український вояк на кривавому воєвому полі творити зовсім новий прозовий стиль…” [2, 9]. Їх творчість переросла у своєрідну епопею, ставши не тільки фактом літературного життя, а й фактором пробудження національної свідомості широких верств народу, його державницьких ідеалів. У творах „лоґосівців” та „митусівців” домінувала поетика символізму, а основними мотивами були національно-патріотичні та релігійні.

Назва групи „Митуса” – символічна. Ім’я співця стало уособленням нескореності і незнищенності. Січові стрільці, незважаючи на поразку в змаганні за українську державність, не збиралися відмовлятися від своїх ідей, як і Митуса, який загинув за вироком князя Данила Галицького, проте переконань своїх не зрікся.

Символізм був близьким як „Митусі”, так і „Лоґосу”. Члени об’єднань намагались „оновити” українську літературу. Василь Бобинський спробував поєднати витончену версифікацію з фольклорною символікою і таким чином передати прояви підсвідомого. Він дбав про естетичне, а не соціальне, тому його поезію тогочасна комуністична ідеологія охрестила буржуазною [див. 5, 107]. Григор Лужницький, під псевдонімом Меріям, у статті „Нарис сучасної галицької поезії” з цього приводу писав, що у творчості Василя Бобинського перевагу надано індивідуально-естетичним елементам. А поезія „лоґосівця” Ореста Петрійчука „серед тонких, інтимних настроїв, виспіваних серцем із серця, ...припадає в покорі до стіп Пречистої” [11, 59]. Водночас Василеві Бобинському, як і Орестові Петрійчуку, закидали „розпущеність еротики” [цит. за 5, 107].

Поезія Олеся Бабія порушувала проблеми життя і смерті, зверталась до таємниць людського буття. Олесь Бабій, на думку Григора Лужницького, як і Василь Мельник-Лімниченко, оперував „величезною кількістю настроєвих образів, символічних у своїй основі”, у результаті чого проявлялась філософічна вдумливість [11, 60]. Цих письменників об’єднує пошук „поезії будня” [там само]:

Коли чиїсь захланні руки згортали скарби навіть на

побоєвищах, я голодний і обдертий стояв задивлений в

Молочний Шлях, питаючи: Хто є Бог?

(О.Бабій „Імпровізація”) [цит. за 5, 122].

Дивишся: перед тобою терня, за тобою

колючки, а з твоїх покалічених

ніг спливає кров…

Твоя глибінь скиглить:

Завіщо?

(В.Лімниченко „Завіщо?”) [16, 1929. – Ч. . – С. ].

Однак „лоґосівець” Григор Лужницький писав, що їхнє угруповання „без ніяких майже впливів сучасних українських поетів задивлене в ідеал”, який поєднується з життям [11, 62].

Тогочасні проблеми, схожі завдання зближували „Лоґос” та „Митусу”. Ярослав Гординський відзначав, що „повоєнні поети займалися тоді так званою національною тематикою” [2, 10]. Про це свідчать історичні твори. Водночас вони сповідували християнські ідеали, вірили в Предвічний Лоґос, завдяки якому виник світ (див. поему Олеся Бабія „Світ і людина”). Письменники стрілецького покоління розширили історичну тематику, їх творчість була „перехідною ланкою до нового покоління літераторів” [6, 23].

Отже, „Лоґос” утворився під впливом загальнокультурного розвитку католицького руху, на тлі інших літературних та просвітницьких формацій, продовжуючи християнську традицію в нашому письменстві.

Відгуки, дослідження, рецензії (часто протилежні за змістом), які пов’язані з діяльністю літературного об’єднання „Лоґос”, вказують на його активну участь у літературному процесі. І навіть ті, які закидають „лоґосівцям” надмірну зосередженість на питаннях ідейності літератури, визнають, що у часи пролеткультівського наступу сповідування тільки ідейно-естетичних засад було майже неможливим. Відтак заслугою „лоґосівців” можна вважати пасіонарність, тобто цілеспрямованість на шляху до реальної мети, жертовність заради нації (визначення “пасіонарності” за Ярославом Поліщуком