Письменник зумів показати переживання індивіда, пов’язані з втратою власного хронотопу (внутрішній простір дому – внутрішній простір душі). Отже, боротьба за державність тісно споріднена з відстоюванням прав особистості. Оскільки діяти персонажам доводиться таємно, то читач не може їх ідентифікувати. У повістях “Перша ніч” та “Товариші усміху” такими “загадковими” героями є професор археології Василь Слуцький, його дружина Ліда, Роман Модрич, Ґліва-Рецкі. Професор, удаючи з себе далеку від політики людину, відвертає увагу поліції і очолює підпільну організацію. Про його конспірацію не здогадується навіть дружина, яка ненавидить свого чоловіка і таємно закохана в загадкового, діяльного керівника підпілля: “Вона уявляла собі його сильного, високого, стрункого мужчину, повного запалу й енергії, завжди молодого, незрівнянного. І тут мимоволі приходила їй на думку розлізла стать її мужа із вічно заспаними очима, закопаного в свої горшки, ушка, урни й тим подібні речі. В тамтого десь в очах грає посвята для ідеї, а в того розхристаний сміх на лиці…” [215, 1928. – Ч. 7-8. – С. ].

Потрапивши у вир політичного життя, зайнявши активну позицію, жінка стала щасливою. Стефанія Андрусів відзначала, що в західноукраїнському дискурсі початку ХХ століття зберігався ідеал жінки-діяча, що допомагає чоловікові [3; 167].

Автор помістив героїв у світ, в якому вони не можуть виявити своє правдиве обличчя. Прикладом служить професор. Письменник зумів показати протилежні “характери” героя і несподівано для читача об’єднати їх. А у повісті “Товариші усміху” сказано, що “…розвідникові не вільно жити тільки одним життям” [214; 69]. Відтак реципієнт усвідомлює, що одна з постатей Василя Слуцького – це маска, яку його змусило одягти суспільство. Структура образів Григора Лужницького породжена двокомпонентністю будови: поєднання чуттєвого образу та ідеї. Саме тому письменник часто вводить у повісті любовні сюжетні лінії, які здебільшого другорядні, проте цікаві та інтригуючі. Їх суть не в романтичних освідченнях, а у вчинках: у повісті “Кімната з одним виходом” у хвилину смертельної загрози панна Неллі гине від ворожої кулі, закриваючи собою Мондрича, який тільки в той момент зрозумів силу почуттів дівчини. Відтак для творів Григора Лужницького характерним є не тільки таємничість подій, а й почуттів. Дехто з дослідників вважає таку сюжетну насиченість дещо важкою, інші відзначають, що “очищення” сюжету від зайвих подій знизило б напругу, характерну для творів такого жанру [див. 203; 258], абббббббббббббббббббббббббббббббббббббдже циклом шпигунських повістей Григор Лужницький намагався передати атмосферу державницьких змагань.

Саме за таким принципом поділяються герої: ті, хто прагне волі та бореться за життя, й ті, якими керує жадоба влади. Григор Лужницький вважав, що роль керівника у державі повинна виконувати інтелігенція. Саме вона має взяти на себе тягар побудови держави. Такими зображені підпільники: “Підпольна організація, на чолі якої стоїть цей просто, – дозвольте вжити цього слова, – несамовитий шеф, – це організація не лише інтелігентних людей, здисциплінованих, вироблених, метких і рішучих…” [214; 32]. Григор Лужницький наділяє підпільників найкращими рисами. Вони не просто відважні борці, а особистості, здатні на високі почуття, самопожертву. Науковці стверджують, що процес формування нації пов’язаний з героїчними, жертвенними вчинками певних груп людей.

Письменник показує читачеві причини виникнення підпільних організацій, принцип налагодження їх роботи. Їх дії – це не агресія, а самооборона, вони не злочинці, а герої, без яких народ втратив би культурні та національні цінності: “У вас так завжди, література, мистецтво, наука мусить стояти поза нацією і поза її горизонтом. А тим часом, на суті, воно мається інакше…” [215, 1928. – Ч. . – C. ]. Діяльність підпільних організацій автор окреслює як підготовку основи для творення власної держави, про яку принаймні підсвідомо мріє кожен представник поневоленого народу. У такий спосіб постаті керівників визвольних змагань набувають ознак харизматичності, що сприяє об’єднанню мас навколо цих лідерів. Спільна дія допомагає успішно проводити операції, на перший погляд, неможливі. І читач навіть зразу не вірить у спроможність їх реалізації: у повістях “Перша ніч” і “Товариші усміху” підпільна організація зуміла викрасти таємні документи, здійснила вибух в архіві, вирядила своїх членів у ряди поліції. Григор Лужницький вказує на абсурдність тогочасної системи, суб’єктом підозр якої міг стати кожен. Читач вловлює авторську позицію, хоча письменник залишається “поза твором”. Наталія Пазуняк зауважила, що Григор Лужницький “уміє змалювати атмосферу боротьби без зайвих епітетів, про все говорить дія й герої” [203; 258]. При цьому дія прирівнюється до трагедійної, а її оксюморонним символом виступає лагідна усмішка – шифр підпільної організації, винесений у заголовок повісті. Трагічність – одна з форм емоційного охоплення і художнього освоєння життєвих протиріч, а вони породжують все нові інтриги та колізії.

Твори написані Григором Лужницьким привертали увагу цензури: наклад однієї з повістей – “Стріл уночі” – був знищений разом із рукописом. Це було пов’язано з тим, що герої твору мали реальних прототипів, які брали активну участь у політичному житті Галичини 20-х років минулого століття. Леонід Рудницький відзначав, що “Стріл уночі” – це, за німецьким терміном, “шлюссельроман”, тобто повість, в якій зображені реальні події [див. 231; 9]. Незважаючи на те що місцем дії є вигадане письменником хорватське місто Башти, Григор Лужницький