Цензура розгледіла у сюжеті твору про хорватське підпілля реальні події, пов’язані зі зрадою одного з членів УВО – Романа Барановського, який перейшов на службу до польської поліції. Леонід Рудницький переконаний, що “читачеві, ознайомленому із змаганням УВО, не буде важко розпізнати між героями повісті “Стріл уночі” таких визнаних політичних діячів того часу, як сотник Іван Рудницький, о.Леонтій Куницький, д-р Степан Шухевич, Толя Бромфан (псевдо) й інших. Рівно ж автентичними є урядовці режиму. В постаті комісара Кремера пізнаємо підкомісара польської поліції у Львові Ю.Чеховського, прокурор нагадує відомого прокурора Ґіртлєра…” [232; 27]. А обізнаність із тогочасними подіями сприяє глибшій інтерпретації текстів, бо за таких умов відбувається “злиття” горизонтів сприйняття (за рецептивною критикою). Сюжет повісті “Стріл уночі” пов’язаний із пошуком зрадника у підпільній організації: “Детектив та пригодницька література постійно запозичують, окрім здобутків психологічної прози, прийоми документального жанру. Слід підкреслити, що особливо багато детективних творів ґрунтується на архівних матеріалах, свідченнях очевидців.

Членів таємної “сімки” Григор Лужницький традиційно показує інтелігентами, адже тільки освічена людина здатна осмислити політичні процеси, що відбуваються у суспільстві. Саме такими зображені син та донька професора Салятіча. Проте держава, якій простіше керувати несвідомою масою, відкидає їхні прагнення і ставить на них тавро політичних злочинців: “Політики гірші за злодіїв, бо воно (політики. – Н. В.) й вмирати не боїться і вбити (людину. – Н. В.) в нього не гріх” [213; 11]. Письменник часто творить асоціативні ланцюжки, які вказують на ставлення до того чи іншого героя: постать донощика навіть у надкомісара поліції Вукіча викликає відразу, на це вказує образ гадини, своєрідного біблійного Юди. Герой перетворився на корисливого плазуна. Основними характеристиками змії названо холоднокровність, отруйність, підступність, здатність поглинути жертву, більшу за себе. Роздвоєність язика вказує на лицемірство, обман. Християнська традиція представляє змія як ворога всього людства, ідентифікує його з сатаною, загибеллю.

Задумуючись над проблемою життя і смерті, яка тісно пов’язана з діяльністю підпілля, на перше місце письменник ставить заповіді Божі. Він осмислює життя людини як найвищу цінність, небесний дар. А віра – це те, що змушує людину прислухатися до свого сумління. Комісар поліції визнає, що “добре бути віруючим. Знаєте, що віра – то неначе регулятор: що-небудь зробите, а знаєте, чи ви добре зробили, чи погано” [213; 82]. Держава, яка відкидає Божі заповіді, приречена на постійні війни. Члени підпільних організацій, за словами Петара, пояснюють свої вчинки необхідністю самозахисту: “…я є одним із цих, яким відбирають все: честь, вітчизну й життя. Я є одним із тих, що боронять других, які не знають, що їм грозить загибель. Я є одним із тих, яких ніхто не розуміє і яких всі бояться” [213; 53]. Намагаючись діяти згідно з Божими заповідями, Петар звертається за порадою до священика. Той визнає, що оборона власного життя не є гріхом. Проте символом душевного неспокою героя виступають очі розп’ятого Ісуса і довга дорога з хрестами, біля яких стояли навколішки батьки. У такий спосіб витворюється асоціативна композиція: розп’ята Україна, сини та дочки, які йдуть хресним шляхом історії, втрачені молоді життя, (самотні батьки – сім’я Салятіча, Юда Іскаріот – зрадник у рядах підпільної організації).

Отже, навіть у шпигунських повістях Григора Лужницького категорії релігійності, історизму та патріотизму нероздільні. Вони проявляються у характеротворенні: постаті окреслюються за допомогою вчинків, поведінки, спілкування, думок, почуттів, намірів. А за Михайлом Бахтіним, це і є центром особистості. Позитивні герої творів Григора Лужницького показані справжніми патріотами, які у своїх діях керуються християнськими нормами. Вони сповідують вищу мету не заради власної вигоди, а боронять свій край від чужинців. Саме тому такі люди відчувають внутрішнє задоволення, у той час як робота поліції викликає протилежні почуття навіть у її керівництва. Наприклад, у Кремера “на згадку про завтрішню працю дрож проходила йому по спині. З якими він людьми не говорив, і як він мусів говорити?! Часом його урядування було для нього мукою, якоюсь каторгою. Самі підозріння, злочини, вбивства, брехні й сльози винних і невинних”; у надкомісара Вукіча часто виникали відчуття, що він брудний: “Просто, знаєте, як то часом людина соромиться перед собою самим, що брудна, небрита…” [213; 79, 77]. Такі почуття психоаналітики пояснюють існуючими внутрішніми конфліктами: людина розуміє, що її вчинки не правильні, проте намагається придушити підсвідомі почуття.

Прояви підсвідомості автор пов’язує з елементами містики: в той день, коли на комісара Кремера вчинено замах, він третім закурив сигарету від одного сірника (а це погана прикмета), а на серці було легко і спокійно, “неначе недужому перед смертю”; зрадник “сімки” передбачав, що проти нього йде хтось сильніший – той, кого він не знає, проте відчуває його існування [213; 80]. Отож, доречно звернутися до символіки чисел: за твердженнями психологів, із числом сім пов’язані оптимальні розміри первинного колективу (це такий собі шестикутник із центром – керівником), творчі сили (сім днів творення світу), трійка “містить” у