Вступ

Іван Багряний – одна з постатей української культури, цікавих, перш за все, своєю суперечливістю й небажанням укладатися у звичні схеми. Деякі дослідники, зокрема Тарнавський О., Жулинський М. вважають його найпопулярнішим письменником української еміграції. Кожен його твір викликав гарячі дискусії, бо митець, вочевидь, порушував актуальні теми.

Постать Івана Багряного – одна із найяскравіших в українському письменстві першої половини і середини ХХ століття. Прикметний час, коли Іван Багряний прийшов у літературу. Це була пора репресій проти української інтелігенції, коли в літературі утверджується «ура – герой», а методи тоталітарного керівництва з політичної сфери переносяться на духовну. Але Іван Багряний був поетом за покликом душі і серця. Література, у його розумінні, – це тяжкий хрест, це страждання, боротьба і готовність до самопожертви, це духовне вдосконалення людини й утвердження в цілому світі правди.

Ще донедавна письменник був зовсім невідомий широкому загалу. У радянській Україні комуністична пропаганда таврувала його як ворога народу, запеклого антирадянщика і націоналіста, творчість його замовчувалася. Насправді Іван Багряний був мужнім патріотом, чесним, невтомним і безкомпромісним шукачем Правди.

Третя еміграційна хвиля закинула письменника в чужі краї, позбавила батьківщини, прирекла на постійні митарства за кордоном, але не зламала морально, як не зламали тюрми у довоєнний період. За кожним цим фактом – невимовні страждання, які органічно вплетені в драматичні долі героїв його творів. Це саме той випадок, коли особиста доля автора стала невід’ємним складником суті і змісту його творчості.

У 1920 – 1930-ті роки творчість Івана Багряного була негативно атестована пролетарськими критиками. Зарахувавши Івана Багряного до письменників – «попутників», М.Доленго відзначив психологічну розкиданість, неврівноваженість настроїв, егоцентричну тематику, декласовість; І.Михайленко відзначив пасеїзм, самоспоглядання. [цитую за 5;13].

Після 1990 року з’являються літературознавчі дослідження про Івана Багряного й на території України, є дисертаційні розвідки Т.Марцинюк та біографічна праця О.Шугая «Іван Багряний, або Крізь терни Гетсиманського саду». Т.Марцинюк досліджувала феномен трагічного на матеріалі прози Івана Багряного. Праця О.Шугая є спробою створити довідник із життєпису й творчості Івана Багряного від народження до кінця війни й початку власне емігрантського періоду його життя.

«Герої Івана Багряного більше сконструйовані до того, як, на думку письменника, має бути, ніж узяті з дійсності в повноті життьових проявів», - вважає Ю.Шерех [ 58; 219 ]. Це закономірно, оскільки письменник стоїть на виразно нереалістичних, навіть більше – романтичних позиціях. Письменник ставить людину – свого сучасника – у виняткові обставини, у протиприродні для неї умови і випробовує її ними. Івана Багряного цікавить, що розкривається в людині в екстремальних умовах.

Читаючи твори Івана Багряного, неможливо не зауважити, що герої схожі на самого автора. Його герої – це сильні особистості, інтелігентні люди. Таким є сам письменник. Це людина, яка не йде на службу владі, не займає угодницької позиції, не є «хамелеоном» і його герой теж. Це людина, яка здатна кинути виклик владі і має власні глибокі міркування.

Декларуючи свою незалежну світоглядну й естетичну позицію, Іван Багряний у передмові до поеми «Ave Maria» заявляє: «Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині – це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом, бо слово «поет» скорочено стало визначати – хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар…

Не іменуй же мене поетом, друже мій. Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею» [9; 136 ].

Саме цей монолог відкриває нам внутрішній світ письменника. Молодий автор прагне стати митцем, відчуває саме в цьому своє призначення.

Усі твори митця пройняті невгасимою вірою в людину, віра в те, що потворна радянська дійсність, пекло якої він показав у своїх творах, не знищила й не знівечила людський і національний дух українця. Вона, ця ідея, втілена в яскравих художніх образах головних героїв – молодих українців, людей героїчного характеру типу Григорія Многогрішного з «Тигроловів», Андрія Чумака із «Саду Гетсиманського». У цих образах виявлені найкращі риси сучасників Івана Багряного і його самого, яких не позбавили гідності і віри в добро жорстокості реального життя. Це люди суворої долі й великого серця. Їхній шлях – шлях терпіння, фізичних і духовних мук і тортур. І проходять вони цей шлях відважно й прямо.

Дослідники вважають, що романи Івана Багряного, написані в еміграції, продовжують традиції української прози, які розвивали в цей час у радянській Україні Олесь Гончар, Михайло Стельмах. Іван Багряний писав у тому ж напрямі і доповнював здобутки прозаїків тим, чого не сміли, не могли сказати вони. Тому національний аспект у його творчості визначальний і надзвичайно яскравий, завдяки чому героїв Івана Багряного, як і самого автора, ми називаємо лицарями української національної ідеї.

Але творчість Івана Багряного залишається до кінця не вивченою. Окремого дослідження вимагає багрянівський герой, концепція його особистості. Цим зумовлена актуальність дипломної роботи.

Метою дослідження є системне вивчення творчості Івана Багряного, концептуальних засад його художнього мислення, які виявляються в ідейно-тематичній та жанрово-стильовій системі автора.

Звідси випливають конкретні завдання:

дослідити витоки світогляду письменника;

простежити концепцію героїчної особистості у творчості Івана Багряного;

проаналізувати символічність образів у романах «Тигролови» та «Сад Гетсиманський»;

розкрити чинники, які формують характер багрянівського героя;

визначити місце Івана Багряного в українському літературному процесі.

Об’єктом дослідження є романи Івана Багряного «Тигролови» та «Сад Гетсиманський».

Предметом дослідження є художні особливості прози Івана Багряного, засоби характеротворення героїв