Екзистенціалізм у французькій літературі

ХХ століття

ПЛАН

1. Вступ…………………………………………………………………………..3

2. Екзистенціалізм Альбера Камю. Аналіз роману "Сторонній"…………….4

3. Екзистенціалізм Ж. П. Сартра. Аналіз роману "Нудота" та

оповідання "Стіна"…………………………………………………………..12

Вступ

У французькій філософії середини ХХст. проблема абсурду стає чи не однією з найважливіших. Ця проблема пов”язана, в першу чергу, з філософією екзистенціалізму, а насамперед творчістю Ж. П. Сартра та А.Камю. Саме з їхньої легкої руки філософія екзистенціалізму знайшла втілення в літературі.

Найвідомішими письменниками-екзистенціалістами у французькій літературі стали Ж. П. Сартр – теоретик напрямку та А. Камю.

У центрі уваги екзистенціалістів – внутрішній світ вільної особистості, яку оточують страх, самотність, страждання і смерть, що є складовими абсурдності буття. Відтак відбувається суб'єктивне зображення письменниками реальної дійсності. Цим самим твори відрізняються від реалістичних.

У творах цього напрямку (в нашому випадку А. Камю "Чужий",

Ж. П. Сартр "Стіна", "Нудота") показане протистояння між буттям (Всесвітом, природою, соціумом) та існуванням (людиною, її внутрішнім життям). Людина стосовно Всесвіту перебуває у стані незбагненності , а той, у свою чергу, є байдужим стосовно людини. У результаті цього відбувається розкол: "чужий світ" – "стороння людина", а це і є абсурд – єдиний зв'язок між людиною і Всесвітом.

В основі екзистенціалізму лежить твердження абсурдності буття. Людина бачить у навколишньому світі лише те, що вона хоче бачити, тим самим проектує свої дії і суб'єктивні погляди. А. Камю стверджував: "Абсурд є метафізичним станом людини у світі". Відповідальність за людину несе сама людина, її існування посідає чільне місце. Людина виступає подвижником, тому їй доводиться жертвувати собою, аби виправити своє існування.

Екзистенціалізм Альбера Камю. Аналіз роману "Сторонній"

Які ж ідеї й умонастрої складають серцевину екзистенціа-лізму і як вони проявляються у Камю? Екзистенціалізм перед-усім характеризується зосередженістю на власне особистості, на особистості, так би мовити, емпіричній, вилученій із будь-яких систем її інтегрування — релігійних, метафізичних, соці-альних, політичних тощо, і залишеній «наодинці» з існуван-ням. В екзистенціалізмі саме ця особистість, її існування приймається за єдину достовірну реальність, основу й відправ-ну точку осмислення буття. Основоположний постулат екзис-тенціалізму проголошує: екзистенція передує есенції, існуван-ня передує сутності.

Зосереджуючись на особистості та її існуванні, екзистенціа-лізм не може обійти питання її пов'язаності з "іншим" та соціу-мом. Визнаючи цю пов'язаність, екзистенціалісти, проте, дають їй суто негативістське витлумачення. У них вона аж ніяк не є інтегрованістю особистості певною соціальною спільнотою, її включеністю в ті чи інші соціальні процеси й контексти. Особи-стість у екзистенціалістів самотня й самоцільна, її буття — це переважно протидія середовищу, іншому, а також суспільству, державі, які нав'язують їй свою волю, свої закони й мораль, від-чужують її, прагнуть перетворити в знаряддя, у засіб чи функ-цію. Ідея самотності й відчуженості особистості, її приреченості на самотність і відчуженість є однією з провідних у філософії та літературі екзистенціалізму. Щодо Камю, то подібна тотальність була йому чужою, у нього й "абсурдні герої" не сприймають при-роду як чужу й ворожу стихію, тут на заваді ставала "середземноморська" культурна традиція.

Творчість А. Камю можна поділити на кілька етапів. Еволюцію творчості Камю простежити не важко, - зміна його філософських поглядів безпосередньо пов’язана з історичними обставинами. Камю сам зробив спробу поділити власну творчість на певні етапи (“Записники”, 1947р.).

Перший етап своєї творчості Камю іменував етапом “Абсурду”. Це твори написані під час війни і до її початку. До них належать: “Калігула”, “Сторонній”, “Міф про Сізіфа”.

С. Великовський бачить такий поділ на етапи у формі спіралі.

Отже, першим витком спіралі є коло “Абсурду”.

Другим витком є “Бунт”. Цей етап утворюють твори: “Чума”, “Праведні”, “Бунтуюча людина”.

Третій виток - твори написані у 50-ті роки. У записниках А. Камю він ще не має назви. Це твори: “Падіння”, “Вигнання і царство”. С. Великовський вважає найвідповіднішою назвою для цього заключного витка назву “Вигнання”. Поза триптихом залишились лише ранні ліричні есе: Камю вважав їх незрілими.

Альбера Камю разом з Сартром прийнято визначати як найвизначніших екзистенціалістів у Франції та й у всій Західній Європі. Сам Камю заперечував свою приналежність до екзистенціалізму. Насправді погляди Камю і екзистенціалістів Сартра і Хайдеггера у багатьох питаннях є швидше опозиційними. Але, як стверджує Д. Наливайко, “особливо зближує Камю -– мислителя з екзистенціалістами ідея абсурдності буття”.

Оскільки одним з основних завдань екзистенціалізму є встановлення змісту людського існування, то природньо, що кожен з філософів - екзистенціалістів висував свою концепцію сенсу буття - релігійну, або, навпаки, атеїстичну. Серед мислителів, стверджує Камю, немає жодного, хто б заперечував сенс життя.

Камю вважає, що найважливіші істини щодо самого себе і світу людина відкриває за допомогою почуттів. Він посилається на “тривогу” Хайдеггера і “нудоту” Сартра, звертається до філософії С. К’єркегора і розкриває фундаментальні питання людського існування. Слідом за своїми попередниками Камю визначає єдине відчуття, яке характеризує буття людини, - таким відчуттям є відчуття абсурдності. Це відчуття здатне народитися раптово, варто лише людині випасти з щоденного механічного існування і увідомити своє життя, у індивіда неодмінно виникає питання, чи варте життя того, щоб його прожити? Відчуття абсурдності, захопивши свідомість людини хоч раз, може перекреслити всі інші відчуття.

Камю визначив абсурд як “метафізичний стан людини в світі”, отже як основну проблему людського буття. "Для Камю абсурдність не є онтологічною категорією, іманентною світобудові,- вона є породженням самоусвідомлення людини в світі".

Поняття абсурду у Камю і у Сартра відмінні уже в самій своїй основі.

Ще в 1938