Абсурд розглядається Камю не як висновок з аналізу дійсності, а як “вихідний постулат, з яким треба співставити дійсність, включаючи в неї людину”.

У цьому випадку абсурдним слід вважати не лише світ, а й усі категорії людського буття: абсурдне життя, абсурдне самогубство, абсурдна свобода і т. д.

На думку А. Камю зі стану абсурду є лише два виходи: самогубство фізичне і самогубство філософське. Жоден з цих виходів не є для Камю правомірним, тому він не приймає жодного з них. “Поза людським розумом, - пише Камю, - немає абсурду”. Отже, разом зі смертю зникає й абсурд, як і все інше. Абсурд існує лише в людській свідомості, він виникає з протистояння людської свідомості нерозумному світові, з усвідомленням людиною своєї закинутості і минущості. Зникає людська свідомість ( сама людина) - зникає абсурд, але це не той вихід, який прагне знайти Камю.

Камю вивів з абсурду три наслідки, якими є “бунт”, “свобода”, “жага”. “Однією лише грою свідомості,- читаємо у Камю, - я перетворюю в правило життя те, що було запрошенням до смерті, і відкидаю самогубство”.

Філософ розглядає абсурд як самоочевидний факт людського існування.

Усвідомлення абсурду для Камю - це стан людини, яка усвідомила, що життя не варте того, щоб бути прожитим. Без цього усвідомлення немає і абсурду.

Найяскравіше погляди письменника виявилися у його повісті "Сторонній". Звичайно його називають романом, проте сам Камю шукав для своїх творів інші жанрові визначення – "міф", "хроніка". Ж. П. Сартр у 1943р. у своєму аналізі "Стороннього" стверджував, що книга написана в традиціях вольтерівських філософських повістей алегоричного змісту.

Стиль роману, на перший погляд, видається простим і невибагливим. Та мова Мерсо відбиває його поетичне світосприйняття. Ця простота насправді – відмова від штампів, від лицемірства. Особливе місце відводиться пейзажам. Середземноморська природа у художній тканині твору сприймається як повноправна дійова особа. Вона животворна, але й згубна. А. Камю виступає як великий майстер деталі. Синтаксис та лексика прості й невибагливі, що підкреслює драматизм того, що відбувається. Повість написана стислими, лаконічними фразами, які, здається, прагнуть замкнутися в собі. У творі "Сторонній", за Сартром, "між кожною фразою світ знищується і відроджується", кожна чуттєва мить, кожен предмет тяжіють до відокремленого існування".

Пропонуючи ключ до розв'язання назви твору, А. Камю пояснював, що його "підзахисний" засуджений тому, що не приймає гри тих, хто його оточує. Саме тому герой – чужий суспільству, у якому він живе, одним словом, - сторонній: "Якщо Всесвіт раптово позбавляється як ілюзій, так і пізнання, людина стає в ньому сторонньою", - стверджував А. Камю. У той же час, пошук сенсу життя героя вкрай сумнівний хоча б з тієї причини, що здійснюється за чийсь рахунок.

Назва "сторонній" вживається лише один раз – у заголовку, але це свідчить про її зв'язок з авторською ідеєю. Сторонній – байдужий до суспільних цінностей. Йому "чужі найелементарніші людські почуття". Сторонній – дивний, не такий, як усі. Сторонній – чужий, самотній. Сторонній – відчужений, тобто Людина абсурду.

Герой роману "Сторонній" є реалізацією ідеї абсурдної людини в абсурдному світі. Головною характеристикою цього образу є відчуження, характерне для екзистенціалістів.

Таке відчуження переживають також герої Ж.П. Сартра. У Камю - це відчуження від суспільства. Герой “наділений” відчуттям абсурду, він байдужий до усього і замкнений у собі. Формування такої особистості Камю нам не дає можливості простежити, а лише показує кінцевий результат – людину абсурду.

Відчуженість Мерсо має свої підстави. Він відчужений від суспільства, бо не може прийняти його законів і правил, він відмовляється говорити неправду, відмовляється поводитися згідно норм і моралі суспільства, бо усвідомив їх абсурдність. Мерсо ніби відкрилась вища істина, що людина смертна, а життя абсурдне, тому усвідомлення абсурду змінило Мерсо. З філософії абсурду випливає, що усі вибори, які б не зробила людина, по суті однакові. Мерсо відходить від суспільства, відчужується, його спілкування з людьми стає сухим, байдужим, він поводиться абсурдно в очах суспільства.

Що стосується проблеми теми злочину та покарання, то вона розглядається автором нетрадиційно. Випадковий злочин він використовує як екстремальні умови для "стороннього", в яких він має зробити вибір: або зі страху бути покараним – прийняти умови адвокати – брехати, зрадити самому собі або загинути, залишаючись вірним собі. Автор виступає на захист особистості, на захист її права бути собою.

А. Камю писав: “Він відмовляється від брехні. Брехати - це не просто говорити те, чого не було насправді. Це також і головним чином - говорити більше ніж було насправді, а в тому, що стосується людського серця, - говорити більше ніж почуваєш... Всупереч видимості, Мерсо не хоче спрощувати життя. Він говорить те, що є насправді, він відмовляється від фальшу, і ось усе суспільство почуває себе під загрозою”. Його герой - людина приречена на смерть за абсурдний злочин і врятована тим, що його згубило”.

Найяскравіше абсурдність реалізується у поведінці героя, який не підкоряється абсурдним законам суспільства, він вільний від моральних норм цього суспільства. Головне, що визначає поведінку Мерсо, як вважав сам письменник, - це відмова від брехні. “Для молодого Камю