У своєму романі Камю свідомо підтримує враження “Розладу між людиною і її життям, між актором і дикораціями”, йому це послуговує для передачі відчуття абсурду. В основі правди Мерсо лежить факт смерті. Є.Кушкін приходить до висновку, що якщо у суспільному середовищі людина свідомо вдягає маску, яка врешті заважає їй жити і руйнує її природу, то у “Сторонньому” Камю, навпаки, іде шляхом “роздягання” особистості, щоб показати її природу.

Герой Камю - природня людина. Хоча він відчужений від суспільства, але він близький до природи. Фокін зауважив, що “думка Камю сильно позначена настальгією за дохристиянською щасливою єдністю людини і світу в природі; ніколи не заперечуючи “природу”, вона тим самим зуміла зберегти поняття “природи людини”, його суті, знищене в екзистенціалізмі Сартра. Абсурд, як вихідне положення думки Камю означає переживання цього розладу між світом і людиною”.

Якщо порівняти естетику Камю і Сартра, то вони у своїй філософії розходяться у першу чергу у ставленні до абсурду та у ставленні до природи. Героєві Сартра, Антуану Рокантену, світ природи не тільки втратив органічний зв’язок з людиною, а й бунтує проти людини. Бунт речей як реакція абсурдної людини на світ. Головне - це відраза і огида, яку відчуває герой до довколишньої дійсності, і як наслідок - нудота.

Найхарактернішою рисою героя Камю у його стосунках з суспільством є байдужість: йому байдуже де жити, з ким одружитися, йому байдуже до смерті його матері, йому байдуже до моралі суспільства... Але йому не чужий і не байдужий світ природи, він обожнює сонце. Мерсо живе у світі елементарних почуттів

Камю ставить свого героя в абсурдні ситуації, вбивство, суд, вирок, і вони мають спільну мету - викриття абсурдного світу. Але це неодностороннє явище - ми маємо ще й абсурдну людину. Мерсо живе не за тими законами, які сповідує суспільство. Він усвідомлює, що його відмова грати за правилами “вилізе йому боком”, але не приймає її.

Проте сам герой протягом дії роману прагне довести, що він такий як усі: “В мене було бажання переконати його, що я такий самий, як усі, зовсім такий самий,як усі. Але, власне, це було марно. І я махнув рукою - мені стало ліньки. Мерсо не цінує життя, він мислить як людина, що не має сенсу життя, вже нічого не чекає від майбутнього. Його мислення позначене трагізмом: “Ну що ж, я умру. Раніше ніж інші, це безперечно. Таж усякий знає : життя не варте того, щоб чіплятися за нього. Власне, не має великої ваги, помреш ти в тридцять чи в сімдесят літ - все одно інші люди, чоловіки і жінки, житимуть, і так триває вже багато тисячоліть. <...> А як усе одно доводиться помирати, то, очевидно, немає великої ваги, як і коли ти помреш. А отже ( пам’ятай, який висновок тягне за собою це слово), отже, я мушу змиритися з тим, що мені відмовлять у помилуванні”.

Не вживаючи слова “абсурд” Камю втягує читача в саму атмосферу насичену абсурдом, який усе згущається. Тут немає ні правих, ні винних, Камю не стає на жодну зі сторін, він нікого не звинувачує, але і нічого не пояснює.

Як справедливо підсумував Великовський: “ В оповідачі “ Стороннього” почергово відкривали злодія і великомученика, нерозумну тварину і мудреця, виродка і робота, недолюдину і надлюдину”. А може усе це разом? Єдине, що тут неможливе - це середина.

Мерсо підноситься до “стоїчної величі людини абсурду” - радіти життю навіть страждаючи. Герой Камю пройшов через усі етапи абсурду, він збагнув світ, уже відчуваючи і усвідомлюючи смерть. Але він теж прийшов до щастя: “... я відчуваю - я був щасливий, я щасливий і зараз. Для повного завершення своєї долі, для того, щоб я відчув себе не таким самотнім мені залишається побажати лише одного: хай у день моєї страти збереться багато глядачів - і хай вони зустрінуть мене криками ненависті”. Так завершив свій твір А.Камю.

Оскільки Камю вважає, що людина є першою і єдиною причиною своєї трагедії, то звісно випливає, що сторонній Камю не лише був, а й хотів бути стороннім суспільству, він не лише відчував абсурд, але й не підкорявся йому.

"Сторонній" – сигнал тривоги з приводу оскудіння громадянськості. Суд над "стороннім" виливається у саркастичній суд самого автора над фальшивими цінностями суспільства, що промотало людську душу. Мерсо судять не за його злочин, а за те, яка він людина.

Екзистенціалізм Ж. П. Сартра. Аналіз роману "Нудота" та оповідання "Стіна"

Жана Поля Сартра у Франції, та і в інших країнах Європи нерідко називали „найбільш складним філософом ХХ ст.”. Він дійсно вражав публіку нетрадиційною поведінкою і шокуючими висловлюваннями, але найбільш за все крайніми екзистенціональними ідеями, які якимось чином поєднувались в його творах з радикальними маркcистськими переконаннями. Можливо тому життя і творчість Сартра завжди приваблювали увагу парижських інтелектуалів, що бачили у своєму кумирі ледь не пророка сучасного суспільства. Його вважають теоретиком екзистенціалізму.

В значній степені міф про екзистенціалізм як суміш філософії, стилю життю і релігії породила всюдисуща преса. Екзистенціалізм увійшов в моду, а сам Сартр перетворився у культову фігуру, ставши легендою вже при житті.

Екзистенціаналізм Сартра сформувався під впливом деяких течій німецьких філософів екзистенціаналізму. В ньому у своєрідному сплаві перероблені елементи вчень Гуссерля, Гайдеггера, а також їх психоаналітичні