Упродовж XIX—XX ст. формується українська історична школа, яку напочаткували Д. Бантиш-Каменський (він видав 1822 р. "Историю Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче" у 4-х томах) і М. Марке-вич, який написав глибоко патріотичний твір — "Историю Малороссии" у 5-ти томах (1842—1843).

Значний внесок у вивчення історії .культури зробили етнографи. Г. Калиновський 1777 р. видав "Описа-нние свадебних простонародних обрядов в Малой России й Слободской украинской губернии", а 1819 р. у Харкові вийшов його "Опит собрания старинних малороссийских песней", що став першою суто науконою розвідкою з етнографії в Україні. Цю справу продовжили М. Максимович, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Закревський, Д. Дорошенко, Г. Квітка, Г. Данилевський та ін.

Особливе значення у нагляді історичного розвитку України та її народу належить В. Антоновичу. Він створив київську школу істориків, характерною особливі-стю якої стала робота над першоджерелами та документами. Гідно продовжили його справу Д. Багалій, І. Линниченко, П. Голубовський, Н. Молчановський, В. Данилевич, М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко, О. Грушевський та ін.

Велику увагу Українї та її культури приділяли науконі товариства, зокрема одеське "Общество истории древностей", засноване 1838 р., "Временная комиссия для разбора древних актов" (1843), "Историческое общество Нестора Летописца" (1873), харків-ське "Историко-филологическое общество" (1880), "Вчені губернські архівні комісії" у Катеринославі, Полтаві, Чернігові та інших містах. Усі вони зробили істотний внесок в об'єднання місцевих наукових сил та фіксацію пам'яток історично-культурного самокатного шляху української нації. Нині у науковий обіг введено багато матеріалів літописних зводів, полоцьких літописів, історичних хронік, які доносять до широкого зага-лу читачів основні риси та етапи становлення української нації Художественная культура в докапиталистических формах / Под ред. М.С. Кагана.-Л., 1984..

Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник «Руської трійці” Яків Головацький (1814—1888). У збірці «Вінок русинам на обжинки» він умістив матеріали з історії та етнографії, українські народні пісні Галичини, Буковини й Закарпаття, з позицій слов’янофільства мав ідею єдності українського народу з іншими слов'янськими народами.

Значний вплив на зростання національної свідомості справив історичний трактат невідомого автора «Історії Русів», що вийшов з друку в 1846 році. Цей твір прославляє козацьке минуле, його героїв, Б. Хмельницкого, непокірного П. Полуботка, який повстав проти Петра І. Автор убачав в українцях окремий від росіян народ, закликав надати йому самоврядування і документально переконував, що Україна, а не Росія є прямою спадкоємицею Київської Русі. Автор твору виступає як палкий прибічник правди й справедливості, противник тиранії та рабства. І це не було чимось винятковим. Погляди, висловлені автором твору в першій половині XIX ст., були властиві широкому колу інтелігенції. На «Історії Русів» виховувалися сотні українських патріотів, і вплив Ії позначився на творчості М. Маркевича, Д. Бантиш-Каменського, Костомарова, М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка. Не випадково дослідник О. Оглоблін назвав цю книгу «Декларацією прав України».

Крім історії українського народу велике захоплення молодих дворян-інтелігентів викликало вивчення фольклору, селянських звичаїв, традицій, пісень тощо.

Такій зацікавленості народним буттям української інтелігенції сприяли ідеї, які висловив німецький філософ і письменник-просвітитель Іоган Гердер (1744—1803), що поступово просочилися і в Україну. Оскільки основною передумовою повнокровної і животворної культури є природність, стверджував він, тому слід відкинути так звану «високу культуру» імперських дворів та аристократії й звернутися в пошуках свіжих джерел натхнення і засобів самовираження до незіпсованої, справжньої та самобутньої культури простих людей. І дійсно, саме в культурі українського села, тобто в традиційній народній культурі, прибічники Гердера вбачали гарант збереження національної культури в містах. При цьому слід підкреслити й те, що одна з найхарактерніших особливостей українців — народу в основному селянського — крилась в їхньому багатому й живому фольклорі, і насамперед у героїчному епосі, достовірних документах самобутнього славного минулого. Тому цілком зрозуміло, що етнографічні дослідження незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по селах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перлини народної мудрості Грушевський М., Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII віці. — К., 1912.

Одним з перших до фольклорних джерел української культури прилучився князь Микола Цертелєв (1790—1869). У 1819 р. він опублікував у Петербурзі збірник «Опіт собрания старинньїх малороссийских песней», що дав початок українській фольклористиці. У передмові М. Цертелєв зазначив, що ці пісні відбивають геній і дух народу, чисту мораль, якою завжди славились малороси. Ним опубліковані також зразки українських дум записаних на Полтавщині, у тому числі думи про національно-визвольну війну в Україні 1648—1654 рр.

Більш ґрунтовні дослідження української етнографії виконав Михайло Максимович (1804—1873) — видатний український вчений природознавець, історик, фольклорист, письменник. Почесний член Московського, Петербурзького, Ки-ївського та Новоросійського в Одесі університетів, багатьох наукових товариств. Він автор трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українськії пісень» (1849). Вже сама передмова до збірки «Малоросійські піснії» зазначав історик Д. Дорошенко, «звучить як літературний маніфест, І справді, для свого покоління вона мала значення маніфесту, вона буді прапором, на якому було написано магічне слово для тих часів: «народність» Нічик В.М., Литвинов В.Д.., Гуманістичні і ре-формаційні ідеї на Україні (XVI — поч. XVII) .

М. Максимович — автор однієї з перших у Росії «Истории древней русской словесности» (1839). Випускав альманах «Денница», «Украинец», які донесли до нас не