Ш звернутися до історії виникнення і еволюції баладних жанрів;

Ш розглянути основні цикли англо-шотландських балад, а також їх художні особливості;

Ш виявити, який розвиток одержує жанр народної пісні та балади в творчості поетів - «лейкістів»; а також визначити художні особливості літературної балади початку XIX століття;

Ш охарактеризувати особливості форми і засобів художнього відображення народної пісні та балади у творчості поетів «озерної школи»;

Ш розкрити прийоми художнього відображення народної пісні та балади.

Об’єктом дослідження є творчість поетів «озерної школи» (Вордсворта, Кольріджа, Сауті).

Предметом дослідження є визначення місця та ролі народних пісень та балад у творчості поетів «озерної школи» (Вордсворта, Кольріджа, Сауті).

Матеріалом для дослідження послужили старовинні пісні та балади Англії і Шотландії, літературні пісні та балади у творчості поетів «озерної школи» (Вордсворта, Кольріджа, Сауті), як мовою оригіналу, так і в українських та російських перекладах.

Методи дослідження: описовий, порівняльний, структурний, методи аналізу та синтезу.

Структура роботи. Дана робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Практичне значення роботи. Дослідження значення та місця народної пісні та балади в творчості поетів «озерної школи» може бути використане для вивчення творчості Вордсворта, Кольріджа, Сауті.

Розділ І. Історичні етапи розвитку романтизму в Англії

1.1. Романтизм як літературний напрямок та світогляд    

Зовнішнім поштовхом, який призвів до виникнення спочатку теорії романтизму вважається Велика Французька революція, яка викликала розчарування у діяльності філософів-раціоналістів ХVІІІ ст.  Декарт, Локк, Дідро, Руссо, Даламбер стверджували: людина є феноменом розумним, її інтелект спроможний підкорити Природу, побудувати справедливе суспільство. Спроба побудувати таке суспільство відбулася у Франції у 1789-1894 рр. Почалася Велика революція красиво: тисячі людей у єдиному стихійному пориві зруйнували найстрашнішу тюрму Франції Бастилію, символ середньовіччя і жорстокого насильства з боку держави і церкви. На вулицях Парижу залунав гарний лозунг: “Свобода! Рівність! Братерство!”. А потім до влади прийшли якобінці на чолі із Робесп’єром і розпочали масові розправи з аристократами. Аристократів і незгодних було багато, і лікар Ж. Гільотен винайшов машину для відрубування голів, яка за ім’ям свого винахідника отримала назву “гільйотина” і набула значення символу Великої Французької революції у її зворотному сенсі [28,с.34]. 

“ І це є справедливе, розумне суспільство, яке обіцяли просвітники? “ – запитували мислячі люди в усьому світі і приходили до висновку – “філософи” помились. Але перші романтики, а до них зараховують Ф. Гельдерліна і діячів єнської університетської школи: Шлегелі та ін. (Німеччина), У. Блейка, У. Вордсворта, С. Кольріджа (Англія), Р. Шатобріана, Жермену де Сталь, Е.Сенанкура (Франція), не тільки заперечували спадщину просвітників, а і використовували її. Руссоїстський культ почуття і природи, фаталізм пізнього Дідро, культурологічні ідеї Гердера лягли в основу романтичної теорії. Тому сентименталізм Стерна і Руссо, стихійність “Бурі і натиску”, загадковість пізнього Гете і культ краси Шиллера називають “передромантизмом” [4,с.8].  

Існує проблема типології романтизму. За часи ідеологічної зашореності романтиків було досить грубо розподілено на революційних і реакційних, або прогресивних і консервативних, або активних і пасивних, або соціологічних і психологічних. Наприклад, Скотт і Байрон належать до єдиного руху британського романтизму, втім за ідейною спрямованість їхньої творчості вони є різними: Скотт – провіденціаліст, Байрон – бунтар. В результаті Скотта і Байрона було розведено за різними сторонами барикад. І це є абсолютно неправомірним, тому що самі художники все життя спілкувалися не як вороги, а як друзі, тому що сучасники не бачили конфронтації між помірним шерифом ( яким був Скотт ) і бунтівним лордом. Більш правомірною, як нам здається, є типологія за національними художніми системами, тим паче, що вона збігається з загальною установкою романтизму на зображення національної специфіки.

Філософську основу романтизму було створено в першу чергу в Німеччині. І тут незаперечною є заслуга Фрідріха Шеллінга [27,с.34].

Мистецтво надає змогу цілісній людині досягнути висот пізнання –стверджував він у “Філософії мистецтва». Тобто раціональна наука є “голкою, яку увіпхнули в океан” [30,c.21]. Вченому-раціоналісту здається, що він пізнає природу, і що це можна робити тільки силами раціонального експерименту, спираючись на людський розум. Вся теорія романтизму протирічить цьому. За Шеллінгом, пізнати Вселенну можна тільки поєднавши розум і інтуїцію. Художник як носій геніального духу, в момент напруження всіх духовних сил об’єднується із Всесвітом (тотожність суб’єкту і об’єкту). Висловити те, що він відчув, можна тільки силами мистецтва, та й те частково, тому що людська мова є ще досить примітивним інструментом. Думки Шеллінга було підтримано літературознавцями Августом і Фрідріхом Шлегелями (потім до них приєднається англієць С. Кольрідж). Так виникне ствердження: твір мистецтва – явище природне, він залежить від свідомості автора лише частково, а взагалі існує незалежно – народжується, набуває розвитку, змінюється згідно вимогам окремих епох, і продовжує життя тоді, коли людина, яка допомогла йому з’явитися, давно вже залишила світ. За такими законами існує символічне мистецтво міфологічного типу. Саме таке мистецтво було метою романтиків [17,с.123].

Бальзак назвав мистецтво романтизму “мистецтвом образів”, і це є правомірним. Романтики створювали образи величезного, міфологічного масштабу, образи-міфи [26,с.66]. Отже, Старий Мореплавець Кольріджа, Манфред Байрона, Квазімодо Гюго є не просто літературними персонажами. Вони втілюють глобальну філософську думку – про недоторканість Природи (Старий Мореплавець), про революційні зміни у суспільстві (Квазімодо). Сказане не означає, що художники-романтики абсолютно не цікавились суспільним життям. А.А.Єлістратова назвала поезію Байрона «поезією політики», у надрах романтизму виник соціальний роман (Віктор Гюго, Жорж Санд, Ежен Сю)» [15,с.108], але більша частина художників-романтиків все