Його твори ( “Пісні невинності” (1789), “Пісні досвіду” (1794), “Шлюб Неба і Аду” (1790), “Книга Урізена” (1794), “Єрусалим, або Втілення Гіганта Альбіона” (1804), “Привід Авеля” (1821)) демонструють абсолютну чужість Блейка передовій науці свого часу. Для нього беконівська “достовірність” є найгіршим із усіх обманів, а Ньютон виступає у вигляді символу зла [27,с.120]. 

Сучасний йому світ поет порівнював із чудесною церквою, до якої уліз брудний змій й спаплюжив її (“Я бачив храм…”).  

Через п’ятнадцять років після смерті поета його відкрили “прерафаеліти”, художники, які намагалися повернути мистецтво до “дорафаелівських” часів. Вони творили за законами старовинного ремісництва, і Блейк з його ствердженням блудливості розмов про “темряву середньовіччя”, якої, на його думку, насправді не існувало, з його зануренням в абсолютну духовність і виготовленням книжок власними руками, без допомоги машин, був сприйнятим на рівні пророку. А наприкінці ХІХ ст. Блейка кінцево канонізували символісти [27,с.145]. 

Імена В. Вордстворта і С. Кольріджа часто згадуються поряд, тому що вони є представниками так званої “озерної школи” (“лейкісти”) [36,с.21].  

Вільям Вордсворт  народився на півночі Англії, у Кемберленді, там і прожив більшу частину свого життя. Кемберленд називають “країною озер”. Маєток Вордсворта було розташовано саме там, там він надавав притулок своїм друзям-поетам.  

Літературне коло, яке очолював Вордсворт, сповідувало пантеїзм і свідомо уникало соціальної тематики. І це під час масових страйків робітників у великих індустріальних центрах! Прогресивно настроєні журналісти звинувачували поетів пейзажу та краси у слабкості, а їхні твори прозвали „озерними”, тобто млявими, і занадто спокійними. Самі ж співці природи не образились і з радістю підхопили прізвище, яке дійсно співпадало з їхніми настроями і тому і почали називати “лейкістами” (від англ. Lake – озеро).  

Вордсворт вважається в Англії одним із найзначніших поетів. Він - співець англійського пейзажу, спокійного і затишного [19,с.159].

В природі „лейкісти” бачили не матерію, а Божественний Храм, кожний, навіть наймаліший рух в якому, має величезне містичне значення, адже це – рух Бога.  

У 1798 р. Вордсворт разом із Кольріджем видає збірку “Ліричні балади”. Збірку відкривала поема Кольріджа “Сказання про старого мореплавця”, таємнича історія про помсту природи тим, хто її не поважає [9].  

Моряки із глибокої давнини поважають альбатросів, красивих птахів, які майже ніколи не сідають на землю. Вважається, що в них вселяються душі людей, які загинули на морі. Тому альбатросів не можна вбивати. Але старий мореплавець розповів сучасному перехожому: коли він був молодий, то просто заради дурної розваги вбив одну із таких птиць, яка проводжала їхній корабель. А потім члени екіпажу почали гинути один за одним, спочатку під час шторму, потім – від спраги під час штилю. І тільки винуватця трагедії духи природи залишили в живих, і тепер він блукає містом, скалічений алкоголем і божевіллям старець, і розповідає людям про помилку, яка зруйнувала йому життя, але ніхто не прислухається до нього.  

Духи природи засудили свого кривдника до Життя – у – Смерті. Муки совісті катують старого моряка тяжкими видіннями про смерть і передсмертні прокляття товаришів. Ця людина не живе, а існує під тягарем тяжкого покарання.  

Роберт Сауті, ще один представник «лейкізму», зробив видатну державну кар’єру. Його було, також, як і Вордсворта, призначено державним лауреатом. Пізніше, в “Дон Жуані”, Байрон піддасть “лейкістів” сарказму через їхню споглядальну й аполітичну позицію. Хоча не можна признати абсолютну правоту Байрона. Наприклад, у Сауті є балада “Блейхемській бій”, яка уявляє собою іронічне представлення державної історії. Внуки знайшли на полі, де колись проходила битва, череп, і прохають дідуся розповісти, яким був знаменитий Блейхемський бій? Адже в підручниках написано, що він є славетною сторінкою англійської історії. Дідусь у розгубленні: його пам’ять зберегла жахливі, нелюдські картини, а у школі вчать тільки парадні сторінки історичних подій [37,с.160]. 

Вальтер Скотт, шотландський баронет (справжнє ім’я - герцоґ Бокль), походив із фамілії, внесеної до історичних анналів. Все життя Скотта було присвяченим історії: він збирав історичний шотландський фольклор, колекціонував рукописи й антикваріат [15,с.190].  

До літератури Скотт прийшов досить пізно, у тридцять три роки. У 1805 р. він опублікував збірку “Пісні шотландського кордону”, до якої надійшли як фольклорні, так і авторські балади. А у сорок два роки письменник вперше представив на суд публіки свої історичні романи. В числі своїх попередників на цьому поприщі Скотт називав численних авторів “ґотичних” й “антикварних” романів, особливо його захоплювали книги Мері Еджуорт, яка присвятила свою творчість зображенню ірландської історії. Але Скотт шукав свій, власний шлях. “Ґотичні романи” не задовольняли його містицизмом, “антикварні” – незрозумілістю для сучасного читача.  

Погляд Скотта на розвиток людського суспільства називають провідеціалістським ( від лат. Providence – Божа воля ). Тут Скотт іде слідом за Шекспіром, який теж був прихильником збереження старовинних традицій монархії і церкви [17,с.167]. Але не в усьому Скотт наслідував Шекспіра.  

Історичні хроніки Шекспіра осягали національну історію на рівні “історії королів”, Скотт перевів історичних особистостей у площину фону, а на авансцену подій вивів вигаданих персонажів, на долю яких має вплив розбрат між стариною й новизною, зміна епох. Таким чином Скотт показав: рухаючою силою історії виступає народ, саме народне життя є основним об’єктом художнього