Експеримент Джуліуса є своєрідним випробовуванням і для неї самої. Але й Хільда не проходить його. Джуліусу легко вдається закинути зерно сумніву і недовіри до власного чоловіка в душу Хільди і воно не тільки заставляє її засумніватися в тому, кого вона кохає, але й піти на досить низький крок ? передивитися всі документи і записи Руперта: “I wouldn’t dream of searching Rupert’s desk! Besides, he’s such a careful man ?’ Where am I going? She thought. I have leapt in a second from indignation at the very idea to the thought that anyway it would be profitless” [88, 345]. Того ж вечора Хільда переглянула всі документи у столі чоловіка, підтвердивши цим думку Джуліуса про непостійність людською натури і те, з якою легкістю люди можуть зраджувати свої цінності.

Хільда могла досить легко виправити і з’ясувати все, для цього їй потрібно було лише поговорити зі своїм чоловіком, або із сестрою: “Human beings set each other off so. Put three emotional fairly clever people in a fix and instead of trying quietly to communicate with each other they’ll dream up some piece of communal violence” [88, 427-428]. Але самолюбство і гордість не дали їй цього зробити, і врешті-решт, все закінчилося трагедією, виправити яку вже нікому не було під силу: “Why did she have to run off?... She should have stayed and talked and listened. But the hurt pride of the outraged wife had to be satisfied by some sort of violent gesture. She wanted to make the other two feel wretched and then, if they consoled each other, even more guilty” [88, 428]. Хільда покинула будинок і поїхала до старого замку. Такий вибір героїні був продиктований її гордістю. Вона страждала сама і хотіла, щоб таку ж біль відчули ті, хто, як вона думала, зрадив її. Але коли Джуліус зателефонував їй і розповів всю правду, вона усвідомила всю абсурдність цієї ситуації і власної поведінки. Виправити все було просто, потрібно було лише зателефонувати Руперту і пояснити йому все. Але ж раптом Хільда згадує про свою роль “доброго ангела”, який всіх рятує і всім прощає (а насправді це було звичайним людським самолюбством). Вона вирішує, що сама повинна розповісти чоловікові і сестрі все. Але тут в гру, з якої вже вийшов Джуліус, входить Доля. Фатальний випадок не дає їй цього зробити: через погані погодні умови телефон не працює, чомусь відказує двигун автомобіля. Хільда залишається в холодному й чорному замку за кілька десятків кілометрів від найближчого села, немов у пастці, і не встигає нічого розповісти своїм рідним. В цю ніч Руперт йде із життя. “And why when we telephoned was she so keen to tell the other two herself? She had to be the good fairy, the one with the knowledge and the power” [88, 428].

Ще один образ, що уособлював ідеал доброчесності і моральності, був розвінчаний. Не витримали перевірки моральні цінності Хільди. Все знищив звичайний людський егоїзм. Саме він стояв на шляху до добра.

Егоїзм і самозакоханість Морган завадили і їй поговорити із сестрою. Морган було добре з Рупертом, його увага і кохання лестили їй, і вона не хотіла від нього відмовлятися, прикриваючись тим, що не може з моральних переконань залишити людину страждати: “Vanity not love conducts their feet… Each of them is thrilled and flattered at being an object of worship” [88, 267].

Саме через самовпевненість й егоїзм герої роману попадають в гротескні ситуації ? безглузді, кумедні та водночас безвихідні і трагічні. Спочатку здається, що в усьому винна лише одна людина, яка і уособлює зло в романі, ? це Джуліус Кінг. Він зумів вдало використати слабкі місця своїх друзів і маніпулювати ними: “There is no relationship… which cannot quite easily be broken… All human beings have staggeringly great faults which can easily be exploited by a clever observer” [88, 233]. Вони були занадто передбачувані в своїх слабкостях і прагматичних бажаннях, і це дало змогу Джуліусу створити справжній театр з живими ляльками: “I must say, they have behaved predictably to an extent which is quite staggering. Indeed if any of them had been less than predictable the whole enterprise would have collapsed at an early stage. They really are puppets, puppets” [88, ]. І хоча Джуліус грав зловісну роль розпорядника людських доль, був найзагодковішим із персонажей, вирізнявся своєю ексцентричністю і наявністю, здавалося б, надприродних, навіть демонічних сил, насправді, він не був “ловцем” людей: люди самі ловилися у сіті власних пороків і слабкостей, а Джуліус, як і таємничий Воланд Булгакова, був лише каталізатором, який прискорював і виявляв цей процес.

Таким чином, все зводилось до того, що те, що мало оболонку добропорядності і чесності, тобто вважалося добром, насправді не до кінця відповідало його сутності, а те, що здавалося, було непереборним злом, насправді викривало зло в інших, хоча й дуже жорстоким способом.

Описана ситуація експерименту в романі вписується в загальний