Хільда підозрює чоловіка у зраді, а він відчуває, що відносини із дружиною змінилися. Але вони обирають шлях гордого і самотнього мовчання і збереження власного “лиця” перед іншими: “What a remarkable talent English people have for hiding their feelings” [88, 367]. Однак таке відчуження ще більше ускладнює ситуацію. Гордість та егоїзм беруть верх над почуттям кохання і породжують нерозуміння між найріднішими людьми, призводячи до фатального кінця: “Put three emotional fairly clever people in a fix and instead of trying quietly to communicate with each other they’ll dream up some piece of communal violence… It’s all egoism of course. They will do the most dreadful things to each other rather than seem to be made a fool of or seem not be in control of the situation” [88, 427-428].

2.4. Проблема абсурду

Щоб розкрити внутрішній світ героїв і допомогти читачеві краще розуміти мотиви їхніх вчинків, чи, навпаки, бездіяльності, Мердок вдається до поглибленого самоаналізу героїв і психоаналізу.

Буття, весь світ, неначе, замкнуті свідомістю персонажів. Це основна філософська і психологічна ознака роману, що наближає його до філософії екзистенціалізму. Світ відбивається у свідомості героїв, і як результат піднімаює проблему пошуку власного “я” і сенсу свого існування.

Такими пошуками постійно займається Морган. І в цих пошуках вона завжди впадає в крайнощі: спочатку вона одружується з Талісом, хоча сама визнає, що це не було коханням: “Marrying Tallis was a sort of action. Just an action” [88, 59], потім, бажаючи нових відчуттів, вона залишає чоловіка заради Джуліуса: “…everything with Julius was so high ? it was higher than anything like marriage. It was a heroic world. It was like living in ancient Greece or something. The light was so clear and everything was larger than life” [88, 58]. Морган завжди шукає себе в світі, який належить комусь іншому, ? там де її просто немає і не може бути, бо такі світи належать виключно їх власникам. Тому такі пошуки закінчуються нічим, вони є безглуздими в своїй сутності, а Морган видається просто абсурдною в своїх діях. Вона живе за принципом “love and do as you please” [88, 24], але такий спосіб життя не приносить щастя. Він ускладнює її відносини з іншими героями, призводить до відчуження від тих, хто любить її: “I think Morgan imagined she could live by that. And it’s turned out a mass” [88, 24]. Вона то старається бути кращою, ніж вона є (її намагання допомогти Пітеру ? це лише задоволення власних амбіцій та свого его), то, навпаки, гіршою, щоб ні в якому разі не втратити свою гідність: “I don’t understand you,’ said Morgan. Then she felt, I am not only vile, I’m vulgar. Of course I understand him. He is talking beautiful plain sense and, suddenly, it could be simple. But I won’t let it be. I must act a part, play a scene, to preserve myself, I’ve got to” [88, 124]. Водночас вона робить це з метою маніпулювати іншими і їй це вдається: “Peter eats out of my hand” [88, 212].

Але найбільшою проблемою Морган є те, що вона не може розібратися в собі. Вона не здатна визначити, що потрібно їй для щастя, що вона хоче від життя. Морган також стикається з проблемою нерозуміння, але найболючішим для неї є нерозуміння самої себе. Тому вона легко впадає в оману і сама стає прекрасною маріонеткою в театрі Джуліуса. Вона йде на безглузді поступки, зраджує своїх близьких (Таліса, Хільду, певною мірою Пітера і навіть Саймона) задля задоволення своїх примх і через самолюбство. Потім вона усвідомлює свої помилки, страждає, переносить все досить болісно (Морган також є рефлектуючим героєм), але знову і знову йде тим самим шляхом. В цьому і полягає абсурдність світу Морган ? вона не вчиться на своїх помилках, будь-який її вибір продиктований її ж альтерего, тому він ніколи не приносить добра ні їй, ні тим, хто поруч. Морган живе у світі хаосу і її світ просто не в силі справитися із абсурдністю реального світу, в цьому ? трагедія цієї героїні.

Леонардо також перебуває в стані постійного пошуку сенсу буття. Він є рефлектуючим героєм, який переживає все дуже глибоко, схильний до самоаналізу (саме тому йому належать дуже багато монологів в романі. Але вони ніколи не сприймаються іншими героями серйозно, оскільки вони вважають його думки маренням літньої людини): “I have been expendable all my life, what has my life been? I didn’t love my parents, I didn’t love my wife, I didn’t like my job, I had no talents and no fun” [88, 64]. Неможливість побачити мету, сенс у своєму існуванні вводить героя в стан відчаю. Здається, з одного боку, людині дається вибір, а з іншого, ніякого вибору не існує, бо щоб не обрала людина, вона не зможе нічого змінити у світі, вона приречена на страждання. Ми не вибираємо, чи народжуватися нам, не вибираємо, в яких умовах будемо жити, нам просто приходиться існувати і надіятися, що колись таки вдасться щось змінити: “Does something like me deserve to exist? No. But that’s not the point. I didn’t ask to exist, did I? Why did this space