in the universe have to be filled with a lump of smelly flesh attached to a guttering intelligence?” [88, 64]. Для нього життя ? це абсурдна річ, в якій немає нічого вічного і справжнього ? ані кохання, ані щастя, ані прив’язаності ? це все міф: “If I was forced to exist I ought to have had something in return, oughtn’t I? I don’t mean anything vulgar like happiness. I daresay that’s another myth anyhow. But a little grain of significance, as tiny as a pearl or a droplet of water or a mite of dust that you could hardly see as it settled on the tip of your finger” [88, 64-65]. Леонардо вважає, що цей світ неможливо зрозуміти, тому людина в ньому ? самотня і безпорадна, а її існування позбавлене мети і сенсу.
Пітер і Леонардо не сприймають такий стан речей. У пошуках власного “я” і сенсу буття вони обирають протест проти абсурдності цього світу і його примарних цінностей. Але протест, як і своє розуміння життя, у кожного свій: “Peter rejects the universe. That at least we have in common. Only I reject it with screams of rage standing up on my two feet, while he rejects it by falling over backwards onto his bеd and lying there limp and stupefied” [88, 66]. Таким є бачення Леонардо та й іншими протесту Пітера. Оскільки, в принципі, далі скандалу з батьками, втечі з дому і відмови продовжувати навчання у вузі Пітер не йде. Його протест інший, не такий як в інших, через його особливе бачення світу. Він представляє молоде покоління в романі, покоління, яке не сприймає світ, яким він є, але і не прагне змінити його. Це покоління, в якому зародився рух хіппі. Тому й протест Пітера виглядає млявим, апатичним. Однак, Мердок не робить ніяких соціальних узагальнень. Соціальне є лише фоном, своєрідним поштовхом до пошуків особистості, філософських роздумів, психологічних переживань.
Таліса Мердок зображає двояко. З одного боку, він людина дії. І це він неодноразово підтверджував в романі. Так, наприклад, ситуація в ресторані, коли Саймон заступився за іноземця і був мало не побитий ямайцями. На щастя, підійшли Аксел, Джуліус і Таліс, але лише один Таліс зумів вирішити проблему, використавши силу. І хоч це було зовсім на нього не схоже, лише такий крок був єдино правильний в цій ситуації: “Do you know, we all acted characteristically. Simon intervened incompletely, I talked, you watched, and Tallis acted” [88, 41]. Він єдиний з героїв готовий приймати рішення, і не просто робити вибір, а ще й нести відповідальність за нього, що й довів у кінці роману, заставивши Джуліуса розказати всю правду.
З іншого боку, його можна охарактеризувати як людину-всесвіт. Він не метушиться в пошуках якогось невідомого нового світу, що може якимось чином змінити його життя. Він сам є цим світом, він вміщає його в собі. Хочеться відзначити, що Таліс є для інших таємницею, яку вони не можуть розгадати, і він завжди залишається непоміченим: “Tallis is always somewhere else, he never really exists in the present at all”[88, 72].
Він часто програє у цьому протистоянні абсурду і хаотичності життя. Таліс переживає дуже глибоко, не випускаючи свої емоції за межі свого внутрішнього буття: “Would this muddle just go on and on or would it end in some sort of catastrophe? Sometimes he wished for that catastrophe, wished that someone would come and just cart him away. Yet he knew his own toughness and knew that in all probability while he lived the muddle would simply go on and on and on” [88, 113].
Леонардо висловлює подібну до синової думку про безкінечність хаосу існування і те, що самі люди, в першу чергу, ведуть до нього і самі ж попадають у тенети власного марнославства, пихи, егоїзму і ненаситності матеріальними благами: “Further more, it’s no good their talking about progress. If they get hold one thing they lose another. It’s automatic. They can’t win. Now they are prating for happiness. But what is it? They don’t even know. If they had it they’d keep their coal in it…. They crave for change, at any price, and they’ll always crave for it, at any price, and that’s why they will always have wars, wars upon wars upon wars, until this globe’s got nothing but old bones and plastic bags and a seething mass of spiders” [88, 106].
У погоні за матеріальним збагаченням, за відповідністю образу абсурдному світові, люди втрачають здатність любити, довіряти і взагалі відчувати, перетворюючись, таким чином, на машини: “Human beings are so mechanical, certain relations, certain situations, inevitably make one behave rottenly” [88, 193]. Перебуваючи постійно в пошуках себе і сенсу свого існування, герої роману заходяь у глухий кут німоти і байдужості.
Отже, світ героїв роману вражає абсурдністю, алогічністю, в ньому ми спостерігаємо затяту боротьбу добра і зла, пошуки правильного морального вибору та свободи від умовностей. Герої роману страждають від нерозуміння їх іншими. Таке нерозуміння приводить до самообману, хибного тлумачення слів і вчинків інших людей, наділення їх почуттями і пориваннями, яких насправді в них немає. Але цю “сітку нерозуміння” сплітають самі герої через їхню замкненість в