Таким чином, Мердок використовує паралельні сценки, щоб створити потрібну атмосферу для основного конфлікту глави за рахунок напруги, що накопичувалась в цих окремих розмовах, які, в принципі, зводилися до одного болючого питання ? егоїзму людей, який заважає їм по-справжньому любити і довіряти своїм рідним: “He should have embraced his son, nothing else really mattered except that indubitable show of love. But a show of love was something for which Rupert was entirely untrained” [88, 132]. Егоїзм кожного з них стояв на шляху до добра.

Іншим прикладом паралельних сценок в романі є, так званий, “ляльковий театр” (глава 3 другої частини роману, ст. 262-270). Джуліус організував для Саймона “a capital puppet show” [88, 262], в якому ляльками були Руперт і Морган, а глядачами, які спостерігали за ними із секретної кімнатки в музеї, Саймон і сам Джуліус. Лише за допомогою прийому паралельного монтажу, Мердок зуміла зобразити цю сценку реалістично, зробити її наочною і динамічною.

Реалістичності і наочності зображуваних подій письменниця досягає також завдяки чисельним описам дій та жестів героїв (інша важлива характерна риса кінематографічної прози). Інколи через опис жесту героя можна дізнатися більше про його внутрішній стан і переживання, ніж з його слів. Саме такий прийом використовували колись в німому кіно, і саме він є дієвим в літературі ? мова тіла і жестів часто буває промовистішою за мову слів. Наприклад, розпач, внутрішню пустоту і біль Морган, яка тільки-но повернулась додому і стійко трималася перед своїми родичами, читач прочитує з опису її дій, коли вона залишилася сам-на-сам із сестрою, переживаючи ці емоції з нею: “Morgan looked at the bed which was covered by a heavy green silk bedspread. She slowly pulled the bedspread off onto the floor. She took off her glasses, laid herself carefully face down upon the bed, buried her face in the pillows, and, just as Hilda started to say something, burst herself into the streams of silent tears” [88, 51].

Процеси думання, переосмислення й переживання, які є основою психологізму твору передаються у внутрішньому мовленні ? нерозчленованому потоці думок і почуттів. Внутрішній монолог у Мердок – це, як правило, пряма передача думок персонажів. В них, як і в діалогах, прослідковується самоаналіз героїв і психоаналіз ними інших героїв.

У монологах Саймона і Таліса це явище є особливо виразним. Саймон завжди непокоїться через свої відносини із Акселом, переживає дуже глибоко і боляче найменше непорозуміння з ним. Він постійно аналізує кожний свій крок і слово, а також слова і вчинки інших: “My love is never without anxiety, thought Simon, never without pain. Yet perhaps this piercing quality is inseparable from my happiness, from my own peculiar highest best happiness. Could it ever be otherwise? Was it not perhaps quite otherwise for heterosexual married people, for Hilda and Rupert for instance? He could not believe that they lived in this constant condition of ecstatic pain. For Axel not to hurt him terribly in the most ordinary passages of their life together cost them both a kind of effort. There was at every moment total vulnerability. There was a dangerous thrilling trembling inner circuit of the soul. Simon had once tried to explain to Axel about this terrible vulnerability and Axel had not mocked him. Yet Axel had not said, ‘Yes, I feel like that too’. Did love fill Axel’s life in the way it filled his own? There was peace sometimes at night. Sleeping with someone one loves one escapes from time. Yet there were early morning awakenings too when Simon wondered: what dreadful things lie ahead?” [88, 39-40]. Такі монологи говорять і про чуттєву натуру Саймона, і про його слабкість ? він завжди почуває себе невпевнено. Це свідчить про занижену самооцінку, яка заважає йому приймати серйозні рішення і нести відповідальність за них. Тому він виявляється завжди залежним від когось іншого, хто домінує над ним і часто маніпулює ним (Аксел, Морган, Руперт, Джуліус).

Таліс у своїх монологах часто звертається до себе. Він, неначе веде розмову зі своєю свідомістю, чи швидше підсвідомістю. Він вирізняється неабиякою здатністю до самоаналізу. Таліс переживає все дуже глибоко і хронічно хворобливо. Але, якщо Саймон робить певні спроби поговорити про свої страхи і переживання із рідними, то Таліс залишає всі свої страждання і переживання лише для себе, він ніколи не випускає їх за межі свого внутрішнього світу і нікого не впускає до нього. Лише подушка є мовчазним свідком його страждань: “Better give up and sleep now. Get up early and finish lecture. Better not thoughts now. Sleep. Unbeing. No point in kneeling down, folding hands, muttering. Self-abasement, prostration, licking the ground and wriggling through. Tears and sex. God, what a muck-heap my mind is, thought Tallis. Не closed his eyes and tried to breathe slowly and regularly. Words came out without volution, sinking very slowly through