Як вже зазначалося вище, монологи в романі значно поступаються в своїй кількості діалогам, проте саме вони несуть значне емоційне навантаження і розкривають психологічний аспект роману завдяки здатності героїв до самоаналізу і психоаналізу інших персонажів, яку вони демонструють в потоці власних думок.

3.2. Роль ретроспекцій і проспекцій в романі

Роман Мердок “Досить гідна поразка” одночасно філософський і психологічний. Філософський тому, що проблеми сенсу життя, добра і зла, вибору і відповідальності за нього від самого початку визначили сутність центральної колізії. В той же час Мердок заглиблюється у внутрішній світ героїв такою мірою, що реальність інколи розчиняється в переживаннях героїв.

Ретроспекція відіграє важливу роль у композиційній структурі роману, і як один з методів нарації допомагає зрозуміти його психологічний аспект.

Ретроспекція як пригадування подій, колізій, що передували моментові фабули, в якому перебуває оповідач або персонаж художнього твору ? одна з форм психологічного аналізу з допомогою якої твориться художній час [91]. Тобто, ретроспекція є порушенням лінійності розповіді в творі за рахунок введення в неї уривків, у яких йдеться про попередні події. Ретроспективність є категорією тексту. Прийом ретроспекції дозволяє загострити внутрішнє осмислення людиною свого минулого. Ускладнення хронотопу сприяє й глибшому та психологічно переконливішому розкриттю центральних персонажів твору.

Різні типи ретроспекції по-різному вводяться в текст і функціонують у ньому [45, 142-145]. Враховуючи їх специфіку, ми схиляємося до класифікації ретроспекцій, запропонованої Обелець, в якій виокремлюють п’ять основних типів:

1) інтродуктивна ретроспекція єдиним фрагментом уводить нового персонажа, зазвичай фонового, з історією його життя до моменту входження у світ тексту. Її основна функція – індивідуалізація другорядних персонажів для створення достовірного фону того, що відбувається;

2) кумулятивна ретроспекція хронологічно непослідовно розкриває окремі минулі події життя головних героїв. У процесі розгортання тексту, складається ланцюг ситуацій, що прояснюють поведінку героя в теперішньому. Основна функція даного типу pетроспекції – встановлення причинно-наслідкових зв’язків між минулим і теперішнім. Завдяки тому, що ретроспективна інформація подається хронологічно невпорядковано, “окремими квантами” [67, 167-177], різко активізується співтворча функція читача;

3) відновлювальна pетроспекція, відповідно, відновлює істинний хід подій, повертаючись до критичної точки, від якої їх розвиток був помилково або хибно витлумачений персонажами. Така властивість зв’язувати і переосмислювати різночасові епізоди надає відновлювальній ретроспекції текстотвірної функції;

4) метанаративна (інклюзивна) pетроспекція вводить світ, чужий для художнього світу, як правило, псевдо-документальний, що іррадіює на вигаданий світ, надаючи йому достовірності (це різноманітні включення газетних текстів, особистих щоденників, листів тощо);

5) ремінісцентна pетроспекція характерна для мовлення персонажів і фокалізованої оповіді. Вона завжди асоціативно пов’язана з теперішнім і забезпечує каузальні зв’язки з ним минулого. (якась річ викликає спогади про минуле у зв’язку з певною асоціацією з теперішнього – старенька каблучка, фотографія, старий дім, тощо [45, 147].

Усі вони несуть різне функціональне навантаження: інтродуктивна індивідуалізує персонаж; кумулятивна та ремінісцентна встановлюють причинно-наслідкові зв’язки; відновлювальна виконує текстотвірну функцію; інклюзивна створює враження достовірності [6, 12-13].

Роман Айріс Мердок “Досить почесна поразка” є багатим на ретроспекції. У кожній главі герої діляться своїми спогадами (ретроспекції) та припущеннями (проспекції), які створюють текстуальну напругу і поглиблюють характеристику персонажів.

Перша частина роману переповнена ретроспекціями різного виду. Вона є своєрідним “знайомством” з персонажами і ретроспекції допомагають читачу заглянути в найпотаємніші куточки їхніх душ, щоб зрозуміти, що керує ними в тих чи інших ситуаціях, і чи насправді вони є тими людьми, якими видаються на перший погляд. Характерною рисою письменниці є те, що вона ніколи повністю не розкриває своїх карт, читач перебуває в стані напруги протягом всього твору і сам повинен зробити висновки і зрозуміти задум письменниці, який реалізовують її персонажі. Ретроспекції є одним із методів досягнення цього. Саме тому, в першій частині їх так багато.

В другій частині відбувається сам розвиток дії, кульмінація і розв’язка, однак, тут ми також зустрічаємо ретроспекції і проспекції. Така побудова роману є дуже вдалою, оскільки перша частина вже “підготувала” певним чином читача до подальшого основного розвитку подій, до розуміння психологічного стану героїв, а далі читач “дозбирує” необхідну інформацію і робить свої висновки.

Роман розпочинається дуже милою і романтичною сценою: Хільда і Руперт Фостери святкують двадцяту річницю свого подружнього життя. Теплого літнього вечора вони відпочивають у своєму саду, оповиті п’янким ароматом троянд і ромашок ( “The air was dense with smells of roses and of the camomile…” [88, 12], і відчувають себе по-справжньому щасливими і все ще закоханими один в одного. Вони ведуть розмову про Джуліуса Кінга, і це ім’я викликає в них спочатку одні, а потім, як по ланцюговій реакції, інші спогади, які один за одним висвітлюють минуле персонажів до моменту їхнього входження в світ тексту і, таким чином, “підводять” читача до сюжетного теперішнього та сприяють глибшому розумінню їхнього внутрішнього світу. Для досягнення такої мети