Загалом, в історії літератури виокремлюють такі основні художні методи: барокко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, символізм, модернізм, екзистенціалізм та інші. Академік П. Сакулін в образній формі малює міні-портрети майже всіх художніх методів (за старою термінологією він іме-нує їх у своїй праці 1928 року “літературними стилями”): “Класицизм ? струнка фігура воїна в гордій позі, з велич-ною простягнутою рукою. Сентименталізм ? ніжна, тен-дітна дівчина; сидить, підперши підборіддя рукою; на обличчі ? сумна задума; очі замріяно спрямовані вдале-чінь: на віях виблискує нависла сльоза. Романтизм ? кра-сивий юнак у плащі й крислатому капелюсі; кучеряве во-лосся розвівається за вітром; зір, що палає від захвату, звернений до неба. Художній реалізм ? зрілий чоловік із здоровим кольором обличчя, зі спокійним і вдумливим поглядом. Натуралізм ? нечупарно одягнутий чоловік у картузі; волосся стоїть дибки, в руках ? нотатник, на ре-мені висить кодак; неспокійно й критично озирається по сторонах. Символізм ? нервова молода людина; сильно жестикулює; голосно і протяжно декламує вірші про метафізичну красу потойбічного світу” [55, 83].

Часом дослідники намагалися звузити кількість худож-ніх методів до двох. Той же П. Сакулін визначає два “типи стилів”: реалізм та ірреалізм. Л. Тимофеев говорить про два “типи творчості” ? реалізм і романтизм [63]. Однак, для літератури XX століття характерний подальший розвиток реалізму, провідного художнього методу мистецтва слова попереднього століття, та розвиток різних модерністських течій.

Таким чином, осмислення феномена художнього методу, з одного боку, пот-ребує суспільно-історичного контексту, а з іншого – породжує су-путні теоретичні проблеми, що безпосередньо пов’язані з дослідженням специфіки художньої творчості, аналізом світосприйняття, світовід-чуття митця тощо. Саме комплексний підхід до вивчення проблеми художнього методу сприятиме створенню цілісної моделі цього загальнотеоретичного поняття.

Виведення категорії “літературний метод” на рівень цілісно-системних уявлень передбачає осмислення методу як своєрідної системи. Ведучи мову про художній метод, найчастіше літературознавці визначають не один всезагальний принцип у ньому, а їхню сукупність (П. Волинський, В. Лесин і О. Пулинець, Л. Тамашина, С. Венгров, Б. Сучков) чи певну єдність (Л. Тимофєєв). Але, починаючи з 60-80-х років ХХ ст., коли в літературознавстві та й в науці в цілому почав розвиватися системний підхід, у теорії літератури почала утверджуватись думка, що метод – це не просто певна єдність чи сукупність принципів, а їх цілісна система. Зокрема, таку позицію підтримують автори філософського словника за редакцією В. Шинкарука (“Метод художній – цілісна система основних принципів художнього узагальнення і відтворення дійсності в мистецтві”) [93, 75] та словника з естетики (“Метод в мистецтві – система принципів, які керують процесом створення твору мистецтва”) [7, 312].

Отже, метод є складною системою принципів, з яких одні відіграють вагомішу роль, інші є менш вагомими, навіть другорядними. Перші з них не тільки визначають сутність та неповторну самобутність художнього методу, але й зумовлюють його як закономірне явище, що в силу об’єктивних обставин не могло не виникнути і повинно було набрати саме такого характеру.

Поряд із головним, визначальним, першорядним принципом, є і менш вагомі, другорядні принципи. Їхні довільні комбінації та специфіка їх використання у творчості письменників у поєднанні з талантом і рівнем поетичної майстерності творців, їхньою самобутністю дають змогу досягнути великої різноманітності та багатств у межах одного художнього методу [19].

І головні, і другорядні складники художнього методу потрібно завжди аналізувати цілісно, в усій сукупності та взаємозв’язках. Саме система складових елементів (тобто, художніх принципів), їх взаємозв’язки і поєднання і створюють певний неповторний художній метод.

Існує думка, що “провести чітку межу між методами дуже важко, бо головні й другорядні принципи відображення дійсності для створення художнього образу в усіх художніх методах фактично одні й ті ж самі” [19], тобто вони збігаються, повторюються, переплітаються. Наприклад, одним із визначальних принципів романтизму є принцип “виняткових характерів у виняткових обставинах”, хоча у творах літератури романтизму трапляються й типові характери у типових обставинах, проте слід наголосити, що вони не відіграють у цьому художньому методі першорядної, головної, визначальної ролі.

При історичній зміні художніх методів головний принцип може відійти на другий план, а інший, другорядний, допоміжний – вийти на перший план, стати визначальним і головним. Можемо стверджувати, що головний принцип нового художнього методу не виникає заново, оскільки він існував і раніше, в попередньому художньому методі, хоча й виконував не основну роль.

Певний художній принцип, виступаючи в одному художньому методі другорядним, в іншому може виходити на перший план, тобто ставати головним, і навпаки. Типізація, наприклад, є характерною особливістю реалістичного мистецтва, проте це не означає, що всім іншим художнім методам вона не притаманна взагалі. Творчі методи нереалістичного мистецтва мають інші, ніж реалізм, способи відображення дійсності, і типізація в них не є головним принципом створення образу. Не всі художні методи узагальнюють життєвий матеріал на тому ж рівні, що й реалізм. Натуралізм, наприклад, задовольняється відтворенням поверхового шару життєвих фактів, вважаючи, що цього достатньо для створення картини життя, інтерпретувати яку ? це завдання читача. Імпресіонізм схоплює і фіксує одиничні сторони дійсності, не показуючи їх у взаємозв’язку і взаємозалежності. Символізм намагався знайти і відтворити в матеріальному світі відблиск надсвітових сил і розглядав життя як тінь чи реалізацію світової душі [19].

У літературознавстві відомі спроби визначити головну ознаку категорії літературного методу. Зокрема, дослідниця М. Моклиця при визначенні художнього методу того чи іншого письменника (при з’ясуванні того, чи модерніст митець, який саме він модерніст) шукає “домінанту, яка робить творчість цілісною” [41, ]. Роль домінанти надзвичайно