Хочеться зазначити також, що на філософській основі кожного художнього методу “підносяться” певні світоглядні цінності чи орієнтири, певний естетичний ідеал, який зріс на цьому світоглядному ґрунті. Як зазначалося вище, кожен метод має свої світоглядні цінності, свій естетичний ідеал, який дає поняття про прекрасне, бажане чи ідеальне – людину, стосунки між людьми, суспільний устрій. Головний принцип художнього методу, ґрунтуючись на філософській основі, переломлюється через цей естетичний ідеал, що також породжує своєрідність певного художнього методу й свої ідеали в літературі на кожному етапі літературного процесу.

“Літературний метод – структура відкрита, до нього можуть і долучаються художні принципи інших літературних методів” [41, 36]. Звичайно, що повне, детальне, цілісне уявлення про певний тип літературного методу дає вся цілісна система художніх принципів і єдність, взаємозв’язок головних і похідних, допоміжних, його деталізуючих і впроваджуючих принципів.

Як відомо, методи не є усталеними формами. Вони співіснують, взаємопроникають, збагачують один одного. Різні художні методи часто поєднуються в творчості письменника. У творчості багатьох письменників можемо спостерігати еволюцію їхнього художнього методу.

Кожний художній напрям включає відповідні літературні методи. Літератур-ний напрям ? це конкретно-часовий визначник художнього методу. Адже метод як шлях художнього пізнання не обмежений часовими та географічними рамками, хоч і є історично зумовленим. Напрям же є спільністю митців на основі методу; він пов’язаний з певною добою та країною (країнами). Так, говорячи про реалізм як метод, як спосіб образного пізнання світу, маємо на увазі позачасову катего-рію. Реалізм ? художній метод Шекспіра і Сервантеса, Дефо і Лессінга, Діккенса, Франка, Драйзера. Але реа-лізм як сформований літературний напрям виникає лише у 30-ті роки XIX століття, маючи конкретну естетичну про-граму й широку спільність митців. Тому відомі терміни “реалізм Відродження” і “реалізм Просвітництва” або менш поширений “античний реалізм” можуть бути застосовані лише до реалізму як методу [54]. З реалізмом як літе-ратурним напрямом ці терміни нічого спільного не мають. Так само, наприклад, помилково розглядати серед низки напрямів минулого “середньовічний символізм” (термін цей запропонований Ю. Борєвим). Середньовічне мистецтво, дійсно, вщерть наповнене символами та алегоріями. Але про існування напрямів у добу середньовіччя взагалі неможли-во вести мову. Категорія напряму народжується лише у другій половині XVI сторіччя (хоча, це не означає, що в той час не було такого явища). За виразом А. Гуревича, “символізм середніх віків ? спосіб інтелекту-ального освоєння дійсності” [13, 42]. Тобто ? худож-ній метод. Виникнення символізму як літературного на-пряму відбувається у французькій поезії у другій половині XIX століття ? в конкретний час і в конкретному місці.

Oтже, художній метод ? це не абстрактно-поняттєвий, але живий, образний регулятор творчої діяльності. Методи не є усталеними формами. Вони співіснують, взаємопроникають, збагачують один одного. Різні художні методи поєднуються і в окремому літе-ратурному напрямі, і в індивідуальному стилі письменника. Категорія методу покликана допомогти дослідникові у вив-ченні творчості окремих авторів, напрямів та епох, на-близитися до розуміння закономірностей і парадоксів літе-ратурного розвитку.

2.2. Основні літературні методи ХХ століття.

Для літератури XX століття характерний подальший розвиток реалізму, провідного художнього методу мистецтва слова попереднього століття, та розвиток різних модерністських течій.

Реалістична проза ХХ ст. намагається розвивати і удосконалювати зображальні засоби роману, сміливо експериментувати, вбирати в себе риси всіх основних художніх стилів епохи, не стоїть осторонь від життєво важливих проблем періоду. Реалістична література ХХ ст., позначена психологізмом, морально-етичною проблематикою, їй властиве усвідомлення антагонізмів сучасної цивілізації [54].

Реалізм ХХ ст. характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ, соціальною проблематикою, відкритою чи прихованою, і зображенням людини у взаємодії із соціумом. Однією з основних проблем в реалістичному творі, як правило, є проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. В більшості реалістичних творів замість інтуїтивно-чуттєвого світосприйняття, типового для романтизму, наприклад, на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. За словами видатного німецького дра-матурга Бертольта Брехта “митці-реалісти наголошують суттєве, “земне”, типове у глибокому розумінні” [23, 17]. В. Белінський, який одним з перших теоретиків реалізму висунув тезу про типи й типовість, зауважує, що в типі полягає торжество орга-нічного злиття двох крайностей ? загального і особливого. Сутність типу, за афористичним висловом Белінського, “зобразити всіх в одному”[44, 57-73].

Реальність худож-нього типового образу виникає тільки тоді, коли зображуване явище здобуває своє місце в загальній картині світу. Реаліст покликаний заглиблюватися в суть самого явища, осмислю-ючи його. Типові характери діють у творах реалістичного напря-му не в уявному чи абстрактному світі мрій, фантазій або міфів, а в конкретно-історичних умовах. Герої реалізму завжди зображаються на тлі доби, і в кожному творі просту-пає обличчя історії. Історичні обставини, в яких живе й діє герой, впливають на нього, мотивуючи певні його вчинки. Як наголошував Б. Брехт, “митці-реалісти відображають суперечність у людях та їхніх взаєминах і відображають умови, за яких такі суперечності розвиваються”. Ці умови, що традиційно іменувалися “типовими обставинами” ніде у світовій літературі не зобра-жалися так рельєфно, як у реалізмі. Вони зумовлюють інші важливі риси реалізму — соціальність