Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою “Реалізм” (1855), обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжили письменники Шанфлорі та Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з деклараціями на сторінках журналу “Реалізм” (1856 ?1857) [35].

Багато видатних реалістів подарувало світові XX століття. Твори французів А. Франса та Р. Роллана, Ф. Моріака, німецьких письменників Л. Фейхтвангера та братів Т. і Г. Маннів, Е. М. Ремарка та Г. Бьолля, американсь-ких митців Т. Драйзера та Е. Хемінгуея, В. Фолкнера та Дж. Стейнбека, росіян І. Буніна та О. Купріна, М. Булгакова і А. Платонова назавжди ввійшли до скарбниці світової літератури.

Реалізм у Великобританії також має старі традиції, починаючи з реалізму епохи Відродження. Великий внесок в розвиток британської реалістичної традиції був зроблений Ч. Діккенсом, У. Теккереєм, Дж. Ґолсуорсі. Реалізм ХХ ст. представлений в Англії такими блискучими письменниками як Дж. Прістлі, Г. Грін, Ч. Сноу.

Розвиваючись, цей метод збагачувався новими відтінками і нюансами. В першу чергу еволюція реалізму в ХХ ст. позначена поглибленням психологізму. В теорії літератури з’являється таке поняття як психологічний реалізм, а пізніше й інтелектуальний реалізм [16, 188]. Перший висуває концепцію відповідальної особистості. За ним духовний світ має заповнювати культура, яка сприяє братству людей і подолання їх егоцентризму і самотності [16, 188].

Інтелектуальний реалізм ХХ ст. ? це посилення філософського, концептуального елемента в образному мисленні. У творах інтелектуального реалізму розгортається драма ідей і персонажі в іменах “розігрують” думки автора, висловлюють різні сторони його художньої концепції. Інтелектуальний реалізм передбачає концептуально-філософський склад мислення художника. Якщо психологічний реалізм прагне передати пластику руху думок, розкриває діалектику душі людини, взаємодії світу і свідомості, то інтелектуальний реалізм прагне художньо-доказово вирішувати актуальні проблеми, давати аналіз стану світу. Твір інтелектуального реалізму включає в себе параболічні думки, що, здається, відходять від сучасності, однак цей параболічний відхід від сучасності обертається поверненням до неї [16, 195].

Та все ж визначною ознакою і особливістю реалістичної літератури XX ст., на наш погляд, є її відкритість. Реалізм XX століття, на відміну від реалізму XIX ст, не протистоїть іншим літературним методам, а взаємодіє з ними. Як правило, в найкращих творах нинішнього сторіччя співіснують і взаємопроникають еле-менти реалізму й модернізму, так що буває досить важко провести чіткі межі між ними. Зокрема, “стовпи” модерністської літератури Франц Кафка й Марсель Пруст дея-кими дослідниками зараховуються до реалістів, а творчість Вільяма Фолкнера, Ернеста Хемінгуея, Томаса Манна, Миколи Куліша розглядається подекуди як модерністська. Своєрідним “прикордонням” реалізму й модернізму є творчий доробок Г. Гессе та В. Набо-кова, Т. Вільямса та Е. Олбі, В. Голдінга, Б. Брехта та Г. Гарсіа Маркеса. Реалісти XX ст. охоче використовують модерністські прийоми (монтаж, потік свідомості, асоціативність), широко користуються умовни-ми засобами (гротеск, парабола, фантастика, алегорія) та вдаються до міфологічних образів (Т. Манн, Дж. Апдайк, М. Булгаков). Творча взаємодія реалістичних і “нереаліс-тичних” методів ? одна з головних ознак літе-ратурного розвитку XX ст.

Саме внаслідок такого тісного існування і взаємодії реалізму і модернізму зароджується новий метод в історії літератури і мистецтва ? неореалізм. Неореалізм ? це художнє явище, що засвідчило потужний вияв реалістичного типу творчості; літературний метод, який розвивався в епоху модерну й постмодерну і відповідно перебував під безпосереднім впливом новітніх філософських концепцій [59, 342]. Неореалізм першої половини ХХ ст. (в епоху порубіжжя-декадансу і “високого модернізму”), як і власне модерністські напрями, був породжений світоглядною парадигмою “філософії життя”: філософськими концепціями А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, О. Шпенґлера, В. Дільтея, концепцією інтуїтивізму А. Берґсона, концепцією підсвідомого З. Фройда та ін. Неореалізм другої половини ХХ ст., як і постмодернізм, зароджувався й розвивався під впливом філософії екзистенціалізму та постструктуралістських концепцій (оскільки вчення філософів-вітаїстів не могли пояснити алогізмів, пережитих під час війни, звідси – зміна світогляду та вплив нових філософських систем) [59, 343].

На відміну від класичного реалізму, художники нового напрямку прагнули максимальної узагальненості образів своїх картин. Вони переходили в образи-символи, зображали не особистість, якій притаманні окремі якості, а масового героя; велику увагу приділяли кольору, який ніс і змістове, і емоційне навантаження [35]. Не сприйнявши наслідувального (міметичного) принципу “зображення життя у формах життя”, неореалісти визначали свій концептуальний принцип між документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність та ліричною стихією. Часто промовиста деталь для них значить більше, ніж розгорнутий за всіма правилами реалістичного письма сюжет. Неореалізм поставив за мету показати “розгримоване життя”, розгорнувши перед глядачами панораму життя нетрів, озлоблених злиднями людей, боротьбу за соціальну справедливість. Митці не приховували прихильного ставлення до героїв, стверджували ідеали доброти та людяності [58].

Засновниками неореалізму були італійські кінорежисери Р. Росселіні, Д.де Сантіс, Л. Вісконті, М. Антоніоні. Визначними неореалістами в літературі в Італії вважають Ренату Вігано і Васко Пратоліні, в США ? Р. Б. Перрі, У. П.Монтегю; в Німеччині ? Ф. Брентано, Н. Гартман. Неореалізм Великобританії представлений такими іменами як Мур, Рассел (в ранній період творчості), Ч. Д. Броуд [15].

Як вже згадувалося раніше, поруч з реалістичним методом, який творчо розвивався, в літературі ХХ ст., як і в інших видах мистецтва, виникають різноманітні методи, що об’єднуються загальною назвою модернізм.

У загальному культурному контексті модернізм ? це стрижневе поняття, що фіксує докорінні зміни у мистецтві, філософії, і ширше ? у світорозумінні людини XX ст. [25, 228].

Літератори, що тяжіли до модернізму, шукали нові духовно-естетичні засади художньої творчості, схилялися до філософських концепцій екзистенціоналізму, ніцшеніанства, психоаналізу Фройда. Одна з головних проблем у літературі модернізму – питання про місце особистості та