Англійська письменниця-модерністка В. Вульф напівжартівливо датувала виникнення модерністського мистецтва груднем 1910 p., оскільки саме тоді, за її словами, змінилася людська природа (йдеться про зміни у сприйнятті та розумінні дійсності, у системі ціннісних пріоритетів, і в художньому мисленні) [2, 125].

В цей період вступили у пору творчої зрілості такі знакові письменники та поети, як М. Пруст, Дж. Джойс, Ф. Кафка, Т.С. Еліот, P.M. Рільке та інші. Новий етап у розвитку західного модернізму розпочався у 20-і роки. Вони збагатили модерністську літературу романом “Улісс” Дж. Джойса (1922 р.) та романом М. Пруста “В пошуках утраченого часу”, поемою “Спустошена земля” Т.С. Еліота та циклом “Дуїнянські елегії” P.M. Рільке[2, 125].

Істотний вплив на розвиток західної літератури мав роман ірландського письменника Джеймса Джойса “Улісс”. Автор подає картину беззмістовного буття в умовах сучасної цивілізації, використовує прийом “потоку свідомості”, інтелектуалізацію мови, введення в реалістичний сюжет мотивів античної міфології. Пізніше “потік свідомості” став часто застосовуватися як художній прийом у літературі, допомагаючи відтворити процеси духовного життя, роздуми і переживання у взаємозв’язках, випадкових асоціаціях, часто алогічних [12, 355].

Найсуттєвішими положеннями філософії модернізму є: визнання глухого кута, в якому опинилося людство внаслідок бурхливого розвитку цивілізації; криза та переоцінка традиційних цінностей і поглядів на світ; складнощі та суперечливість взаємин людини і навколишнього світу (світ або непізнаний, або пізнається лише інтуїтивно, несвідомо); визнання самотності людини, її відчуженості від світу, замкненутості в колі своїх фантазій; глобалізація та інтернаціоналізація культурних процесів, що призводить до втрати національних традицій; техноцентризм, техноморфізм (одухотворення техніки) та їх перевага над антропоцентризмом. Саме ці риси є визначальними для модернізму.

До модерністських відносять такі методи в теорії літератури як сюрреалізм, експресіонізм, екзистенціалізм (два останніх раніше часто ототожнювали), а також сучасний нам постмодернізм.

Сюрреалізм (франц. surrealisme ? надреалізм) ? один з поширених методів у сучасному мистецтві й літературі. Надреалізм, літературний і мистецький метод, виник по закінченні першої світової війни у Франції. Зачинателем його був французький письменник А. Бретон. Філософськими засадами сюрреалізму є суб’єктивно-ідеалістичні теорії інтуїтивізму, фрейдизму, східні містико-релігійні вчення [18].

Сюрреалізм виник на базі дадаїзму, основна ідея якого ? це ідея абсурду (все навколо брехня, дійсність абсурдна) і характеризується космополітизмом, як і дадаїзм. Проте різниця між мистецтвом дадаїзму й сюрреалізмом суттєва: якщо дадаїзм у своїй основі був антимистецтвом, антитворчістю, культував бунт, деструкцію й нісенітницю, то сюрреалізм, навпаки, претендує на глибоке проникнення в сутність життя. Епатаж дадаїстів поступається масштабним задумам сюрреалістів, які, за свідченням Луїса Бунюеля, “мало піклувалися про те, щоб увійти в історію літератури або живопису. Вони насамперед прагнули... переробити світ і змінити життя” [34].

Естетичні засади сюрреалізму викладено в “Маніфестах сюрреалізму” А. Бретона. Сюрреалісти закликали звільнити людське “Я” від “пут” матеріалізму, логіки, які вони вважали породженням цивілізації. На їхню думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу, сни, галюцинації, марення, аби проникнути по той бік свідомості, осягнути безкінечне й вічне. [50, 123]. Вони вважали, що є реальність і є мрії, сни. Саме у мріях, снах по-справжньому розкривається людина. Сюрреалісти говорили про можливість злиття мрії і реальності у “над” чи “сюрреальність” ? це було їхнім ідеалом. Бретон вважав, що примари і сни дають можливість людині піднятися над путами моралі. Тому, у мистецтві й літературі сюрреалізму єдналися речі й несподівані образи, контрастні і часто безглузді.

Теоретики сюрреалізму пов’язували з новою течією надії на побудову нової художньої реальності, яка була б реальнішою (“над реальною”) за існуючу. Андре Бретон у своєму “Маніфесті сюрреалізму” дає визначення сюрреалізмові: “Чистий психічний автоматизм, завдяки якому ми хочемо висловити на письмі, усно чи якимось іншим способом, фактичне функціонування думки без будь-якого контролю, керованого розумом, поза великою естетичною чи моральною упередженістю” [49, 156].

Отже, сюрреалізм прагне до автоматичної фіксації підсвідомого. Саме у сфері несвідомого, на думку сюрреалістів, криються справжні істини буття [4, 345].

Сюрреалізм проголосив нові засоби та прийоми творчості. Насамперед ? принцип “автоматичного письма”, з його парадоксальним, алогічним, випадковим зіткненням думок та образів. Адже сам образ, за твердженням поета П’єра Реверді, може виникнути “лише із зближення двох більш-менш віддалених одна від одної реальностей” [4, 346], і чим більш далекими будуть ці відношення реальностей, тим могутнішим буде образ, тим більше буде в ньому “емоційної сили й поетичної реальності” [26, 139].

У мистецтві й літературі сюрреалізму єдналися речі й несподівані образи, контрастні і часто безглузді.

У 30-ті роки ХХ ст. сюрреалізм набуває містичного характеру, у 1939 році йде на спад, але знову відновлює свої позиції у 50-ті роки. Прийоми сюрреалізму (зображення надреального, містичні мотиви, елементи фантастики) використовуються в “театрі абсурду”. Найяскравішими представниками сюрреалізму вважаються Ґ. Аполлінер, Л. Араґон, П. Елюар, А. Бретон, Б. Бртп, Ф. Тцара, С. Вітрак, Р. Деснос, Ж. Кпктп, С. Кено, А. Батай, М. Періс, художники С. Далі, М. Ернст, І. Танґі, Г. Арн, А. Массон, X. Міро, кінорежисер Л. Бунюель, кінокритик Ж. Садуль. Досвід напряму сприймають в Англії Г. Мур і Ф. Бекон.

Експресіонізм (фр. expression – виразність, вираження) – напрям у європейській літературі та мистецтві перших десятиліть ХХ ст. Головним в експресіонізмі проголошувалося вираження суб’єктивних уявлень митця, що зумовило потяг до ірраціональності, загостреної емоційності та гротеску [12, 316].

Справді, для експресіоністів головним було не життєподібне відтворення дійсності чи всебічне пізнання світу, а увиразнення важливої емоції або ідеї, яке досягалося шляхом її навмисного загострення