Мистецтво експресіонізму не зобра-жало дійсність, а виражало її сутність. Митець, на думку експресіоністів, не повинен копіювати дійсність, вірогід-но відтворювати її. Як зазначав Е. Толлер, “експресіонізм хотів більшого, ніж фотографія... Реальність має бути про-низаною світлом ідеї” [34]. Автор у творах цього напряму насам-перед прагне виразити власне ставлення до того, що він зображає, ставлення глибоко особистісне, емоційне, суб’єк-тивне, пристрасне. Як наголошував К. Едшмід, “весь простір митця-експресіоніста стає видінням. У нього не погляд ? у нього бачення. Він не описує ? він співпереживає. Він не відображує ? він зображає. Він не бере ? він шукає” [34]. Експресіоністи сприймають світ нервово й трагічно, вони користуються засобами підвищеної виразності.

Експресіонізм з’явився в німецькій літературі на початку ХХ ст. Термін вперше вжито німецьким поетом Г. Вальденом (1911р.). Німецькі поети-експресіоністи групувалися навколо журналу “Der Sturm” (Буря) (А. Еренштейн, О. Кокошка та ін.). Письменники-експресіоністи намагалися виразити бачення світу через призму авторського “я”. Експресіонізм мав виразне соціальне спрямування, на відміну від інших модерністських методів і течій. Найвизначнішими теоретиками напряму були Курт Пінтус і Казимір Едшмід. Найяскравішими представниками експресіонізму вважають драматургів Г. Кайзера, Е.Толлера, В. Газенклевера, Л. Рубінера. До найяскравіших поетів напряму належать Г. Гейм, Г. Тракль, Й. Бехер, Г. Бенн, Е. Ласкер-Шюлер, Ф. Верфель, Я. Ван-Годдис. Серед прозаїків експресіонізму ? Ф. Кафка, ранній А. Дьоблін, К. Едшмід, Л. Франк, Г. Мейрінк і молодий Г. Гессе [18].

У перші роки свого розвитку експресіонізм існував як форма індивідуального протесту проти жорстокої дійсності, зла. Початок першої світової війни привніс у творчість експресіоністів теми протесту проти війни, приреченості людини, смерті. Не аналізуючи соціально-політичної природи війни, вони засуджували її як вбивство людини людиною. Ця властивість раннього експресіонізму приваблювала тоді німецьких письменників Г. Зегерса, К. Манна, Б. Брехта, С. Цвейга, які саме у межах цього напряму починали творчий шлях [30, 83-90].

Література ХХ століття намагалася відобразити нове світовідчуття. У творах австро-чеського письменника Ф. Кафки (1883-1924) (романи „Процес”, „Замок”, „Америка”, збірки новел „Спостереження”, „Сільський лікар”, „Художник голоду”), наприклад, показано безнадійність людського існування, відчуження особистості, її самотність в умовах сучасної цивілізації. Конфлікти, відображені Ф. Кафкою, мають соціальний та особистісний характер, його твори поєднують відображення повсякденного життя з умовністю.

Сам світ для більшості письменників-експресіоністів є ворожим для людини, яка стала свідком драматичних подій і тяжких потрясінь початку XX ст. Цей світ техніч-ного прогресу, що перебуває, на думку експресіоністів, на-передодні апокаліптичної катастрофи, є хаотичним, дис-гармонійним, абсурдним, і людина приречена на страждання в ньому. Звідси ? проникливий біль за людину, за її відчуженість від суспільства та інших людей, прагнення повернутися до первісних людських почуттів дружби й кохання, мрія про всесвітнє братерство людей. Вираз Ф. Верфеля “світ по-чинається з людини” стає одним з філософських і художніх принципів експресіонізму [42, 56].

Отже,  визначальною рисою експресіонізму стає зацікавленість митця глибинними психічними процесами. Експресіоністи заперечують як позитивізм, так і раціоналізм, борються за оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою (як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос). Для цього методу характерний суб’єктивізм і соціальне звучання [18].

Центральне місце в модернізмі посідає екзистенціалізм. Екзистенціалізм сформувався в Європі у 1930-40-ві pp., а найбільшого розвитку досяг в 1950-60-ті рр. Джерела екзистенціалізму містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К’єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких філософів М. Гайдеггера, К. Ясперса та французьких філософів і письменників Г. Марселя, А. Камю, Ж.-П. Сартра [90, 183].

М. Хайдеггер уважав, що мистецтво не можна аналізувати, інтерпретувати, його потрібно тільки переживати. Правда, яку несе твір, завжди суб’єктивна та індивідуальна, бо реальність піддається в художньому творі “запереченню”, вона “переборюється”, підтверджуючи активність свідомого й підсвідомого у митця [11, 210]. Ці положення по-різному розвивають представники екзистенціалізму. Для Г. Марселя характерне дещо містичне розуміння цих постулатів. К. Ясперс розумів мистецтво як спосіб формування в людини потреб свободи, передусім політичної [15].

Ж.-П. Сартр, батько екзистенціалізму в літературі, вважає, що цей метод дає можливість осягнути буття людини, яким воно уявляється в її свідомості. Екзистенціалізм, за ним, намагається виявити суть. У своєму творі “Життя і небуття” він висловлює думку, що знання про світ можуть бути тільки суб’єктивними, водночас він не заперечує об’єктивне існування світу, але вважає, що об’єктивний світ ? абсурдний, хаотичний, в ньому не існує закономірностей, тому його неможливо зрозуміти. Людина в цьому світі ? самотня і безпорадна, а її існування є випадковим і позбавленим мети і сенсу. Сартра цікавила поведінка людини в абсурдному світі, він заперечує детермінізм, стверджує поняття абсолютної свободи індивіда. Вважає, що єдиним критерієм оцінки якості є власний досвід, тому людина повинна бути активною, включатися в життя, але, разом з тим, вона нічого не може змінити у світі. Екзистенціалізм заперечує мету дії і віру в прогрес.

Характерними рисами творчості письменників-екзистенціалістів були песимізм, індивідуалізм, суб’єктивізм, заперечення будь-якого насильства. Представники цього напряму вважають, що крім реального існування, людина має ще й “екзистенцію” – духовне існування. Відомо, що основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя [34]. Життя, за екзистенціалістами, безглузде і абсурдне, це хаотичний потік, позбавлений будь-яких закономірностей. Єдиний вихід для людини, що перебуває в таких умовах, – самогубство або бунт [12, 245].

Тому в екзистенціальних творах життя людини подається як сума вражень, поширюються теми зла, злочину. Екзистенціальний герой ? це розгублений у світі інтелігент (рефлектуючий інтелігент, що все