Таким чином для екзистенціального методу в літературі характерний поглиблений самоаналіз і психоаналіз. Об’єктивний світ екзистенціалісти сприймають лише як пасивне обрамлення для духовного життя індивіда. У творах Сартра, наприклад, спостерігаємо намірене усування романтики з усіх життєвих явищ, а також натуралізм (описи похмілля, запаху поту), який часто поєднується із суб’єктивізмом, витонченим психологізмом і самоаналізом. Для Ф. П. Сартра характерне використання відвертої мови і де поетизація усіх життєвих явищ з метою руйнування ідеалів.

Екзистенціалізм поширюється у французькій (А. Камю, Ж.-П. Сартр та ін.), німецькій (Е. Носсак, А. Деблін), англійській (А. Мердок, В. Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах [18].

Хочемо звернути увагу на те, що кінець XX ст. викликав занепокоєння у багатьох представників культури. Відчуженість людини, зміна суспільних засад, бурхливий розвиток цивілізації, відмова від колишніх ідей поставили нові запитання: що буде з людиною і світом, куди прямує суспільство, як відновити моральні цінності? Тому центральним явищем літературного процесу другої половини XX ст. став перехід до постмодернізму, який філософ А.М. Фуко назвав “хворобливим дитям літератури кінця століття, сповненим лихих передчуттів, катастрофічності, страху перед дійсністю” [69, 42-53].
    Постмодернізм ? загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, головними рисами яких є показ зруйнованої свідомості, деформованої дійсності, задушливої атмосфери епохи [91].
    З’явившись у 1917 році, термін поширився наприкінці 60-х спершу для означення стильових течій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації та техніцизму, а невдовзі ? у літературі та живописі. Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батея, Ж.- Ф. Ліотара.
     На Заході поява постмодернізму була зумовлена переважно вичерпністю індустріального суспільства ? виникненням мультинаціональних монополій, комп’ютерної цивілізації, загрозою екологічної та ядерної катастроф, а також необхідністю оновлення модернізму. В літературах країн Східної Європи, на думку українського літературознавця Г. Сиваченко, це явище, крім того, виникло і як одна з небагатьох можливостей для письменника зберегти власну мистецьку й людську позиції, відстояти, бодай у такий спосіб, власний погляд на світ за умов потужного політичного та ідеологічного пресингу [56, 63-65].
    Постмодернізм ? явище досить широкого масштабу, що виникає на основі тотальних технологій та ідеологій, проте не обмежується їх запереченням. Думка філософа Ж. Бодрійяра про те, що реальність “агонізує”, стала крилатою серед постмодерністів. А.-М.Фуко ще в 60-х роках висунув питання: “Чи не вмерла вже сама людина?” [30,  ].
    Герой літератури постмодернізму ? людина, що загубилась у повсякденному бутті, втратила зв’язок із Всесвітом, гостро переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів. Вона не знає, куди йти, у що вірити, навіть про що думати й що відчувати, оскільки її думки й почуття деформовані під впливом трагічної дійсності. Постмодернізм в образно-символічній формі відтворює загальній абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв’язків у світі, падіння людства у безодню, де немає шансів на спасіння [34].

Твори постмодернізму відрізняються особливою поетикою. Автор взаємодіє з текстом, як з цілим світом. Розуміння “тексту як світу” зумовлює численні ремінісценції, підкреслену цитатність, які, з одного боку, відтворюють дійсність у розбитих образах колишньої культури, а з іншого ? нагадують про необхідність об’єднати “розірвані шматки реальності” в цілісну картину, віднайти втрачений зв’язок між подіями, думками, почуттями [34].
    Надзвичайної актуальності в літературі постмодернізму набув прийом естетичної гри. Гра письменників з реаліями буденності та літературними архетипами (прообразами) порушує глибинні зв’язки, замість морального підґрунтя ? плазма бездуховності. У багатьох творах життя постає страшним театром, якимось апокаліптичним карнавалом. Літературна гра дає можливість переосмислити дійсність, більше того ? переграти певні ситуації, щоб знайти відповіді на складні питання. А коли гра поєднується зі сміхом, вона перетворюється на протистояння загальному абсурду [91].

Сюжет у постмодерністських творах, як правило, розпадається на велику кількість мікросюжетів, відступів, коментарів тощо. Текст є своєрідним колажем думок, почуттів, ситуацій, ремінісценцій. Мета такого “роздрібнювання” оповіді ? показати  втрату цілісності у самій дійсності, дисгармонію існування людини у світі. Однак усі мікросюжети об’єднуються в творчій уяві оповідача. Він постає як Творець і водночас як персонаж більшої, ніж “текст”, реальності ? життя. Постмодерністи сподіваються, що особистість зможе подолати власну відчуженість і стати об’єднуючою силою не лише у тексті, а й у світі [91].

Характерною ознакою постмодернізму є поєднання комічного і фантастичного. Нерідко представники постмодернізму застосовують елементи різних методів літератури ? реалізму, натуралізму, “потоку свідомості”, експресіонізму, сюрреалізму та ін., які активізують пошук засобів боротьби з трагічністю буття. Визнаними майстрами постмодернізму є У. Еко, Кобо Абе, Д. Фаулз, П. Зюскінд, Д. Апдайк, І. Кальвіно, В. П’єцух, А. Бітов, Ю. Андрухович та ін.

Висновки до розділу 1

Питання літературного методу є досить актуальним сьогодні, адже ця категорія літератури ще не повною мірою досліджена, при тому, що вона є дуже важливою, оскільки збагачує наукові уявлення про розвиток літератури, його закономірності, історичну та національну специфіку, зв’язок з розвитком мистецтва тощо. Саме відсутність комплексного підходу до проблеми типології творчого методу художньої літератури та недостатньо переконливе теоретико-методологiчне тлумачення літературознавчої категорії “художній метод” зумовили підміну одних термінів іншими (зокрема, художній метод – напрямом, стилем, типом творчості), що порушує стійкість теорії літератури як цілісної системи, утруднює оперування термінами й призводить до труднощів при аналізі окремого твору, творчості певного письменника чи цілої літературної епохи.

Для літератури XX століття характерний розвиток двох основних напрямів: реалістичного і модерністського, в середині яких виділяють методи, що осмислюють і відображають дійсність у конкретно-чуттєвих образах. Реалістичний напрям в ХХ ст. оперує такими методами як реалізм і неореалізм. Модерністський напрям представлено рядом