Для нової «рімейкової культури» характерна тактика захоплення простору: не поступатися дорогою один одному, штовхатися, тобто не вміти жити в одному просторі (хоча б і літературному). Презентабельний одяг і французький «парфум» у поєднанні з мовою (тобто ненормативною лексикою!) доповнюють палітру фарб і відтінків намальованого літературного портрета. Існує певна «фетишизація» образу: пити, куйовдити волосся, одягатися в певний спосіб, а для жінок — і поготів, насамперед роздягатися (наприклад, монструозні колготки на одному з N видань «Польових досліджень»). Словом, «ексклюзивний» клуб, куди «одягненим не заходити». Проте, за словами Оксани Забужко, тепер «є — здорова сексуальність в чистому вигляді, без комплексів, не спаралізована культурою з усіма її схибнутими ділами...»

Сучасне суспільство (політичне та літературне), на жаль, і досі перебуває на рівні емоційно недорозвинених інфантилів, нащадків інфантилів постсовєтських. В епоху кризи постмодерна література стає свічадом суспільно-політичного абсурду. В епоху потреби в гармонізації та естетиці вона перетворює себе на літеробрухт. У соціальному й естетично-етичному вивихнутому просторі дефектність постійно відтворюється на індивідуальному літературному рівні. Це призводить до естетики маразму. При цьому жести, пози, міміка і пантоміміка, вираз обличчя митців під час їхніх літературних перформансів — все, як правило, зводиться до мукання дикуна або в кращому випадку до монологу Еллочки-людожерки. На перших сторінках Іздрикового «Воццека» — нестерпно довгі описи фізіологічних процесів. Це свідома девальвація естетики, але навзамін пропонується і справді порожнеча, імпотентність, виміри зі знаком мінус, — виміри, які, як відомо, безрозмірні. Адже суворі закони побудови має лише естетика, і не лише ренесансна естетика «міри». Згадати хоча б архітектуру: наймодерніша архітектура підлягає все тим самим законам фізики, простору, матерії тощо.

Постмодерна література перетворилася на абсурд. А справжня Україна Estetika — це Слово Вінграновського, Стуса, Симоненка, Костенко... Сьогоднішня нова література мала б навчити ЧИТАТИ. Натомість вона продовжує тоталітарну політику ВІДУЧУВАННЯ ВІД КУЛЬТУРИ. Телефонні будки, підземні переходи вулиць і станцій метро заповнили «матеріальні сліди» людських ідей без інкрустації естетики українського духу. Звідки має народитися справжня естетика життя? Із творів ірванце-жаданівського Лоґосу? Із апасіонат Вєрки Сердючки? Ось вона — GLOBALIZATION по-українськи, глобалізація у вимірі постколоніального етичного і естетичного паралічу.

Вакханалія стала естетичним джерелом для постмодерністів. Сучасна культура і література в іпостасі Ірванця, Іздрика, Забужко, Карпи... — це самоутвердження «приматів» шляхом демонстрації геніталій. Соціальний «ексгібіціонізм» і прояв свободи від умовностей.

Що є простір ХХІ століття для українського письменника? «Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох», — сказала у вірші Ліна Костенко. Український письменник завше був не тільки творцем художніх цінностей, а й носієм української державності. Багато віків ця держава містилася в слові. Міститься й дотепер. Тому й українські вороги («братні» і далекі), і п’ята колона всередині України так не хочуть справжньої української літератури. Але чому на поміч цим ворогам приходять національні літератори? Що це? Та ж таки постколоніальна фрустрація, нездатність жити у «самостійному» історичному часі?

Ми визнаємо сьогодні кризу в державі — фінансову, політичну, світоглядну... Але це не криза української культури — це криза її інститутів. Нам пропонують інші альтернативи: американську, російську, польську, космополітичну. Витіснивши українського письменника з усіх царин культури — кіно, театр, опера, музика, мас-медіа — нам пропонують малопоживне і чуже за способом світовідчуття мислення... Це дуже небезпечно. ВОНО не просто позбавляє національної основи — воно позбавляє інструментів самого буття в сьогоднішньому світі.

В Європі постмодернізм вважають ознакою інформаційної епохи. Сильна політична й економічна ВЗАЄМОзалежність, гостра конкуренція, постійний цейтнот і обмежена компетентність спричиняються до фрагментарності, ситуативності, поверховості національної оптики. Дійсність набуває «кліпоїдного характеру»; вона у найкращих традиціях поп-культури стає дріб’язком, шматками фантастичного конгломерату. Так українське «Бу-Ба-Бу» — це імітація вибуху. Це рана під час кризи свідомості на межі колапсу псевдоепохи радянського архіпелагу та історичного, європейського нового часу. Проте не слід забувати, що рана з часом має загоїтися. І це загоювання — наповнення кров’ю історії та творчим осяянням, САМОБУТНІСТЮ творчої енергії нового.

«Українська постмодерна література» — суцільний балаган. Це не повернення до України після падіння совєтського Кремля, а повернення до світу гротескних форм і наркотичних образів-мутантів. Наркотична залежність постмодерністів від своєї творчості та від вторинних, невлад метаболізованих імпульсів — це символічний код цього покоління. Це покоління «рімейкOFF». Вони з’явилися як течія-антипод. Проте вони не перетворилися на вибух, а розчинилися в ентропії.

Постмодернізм — це не революційне постання. «Революційні барикади життя не починаються з бару «Остання барикада». І тим не менш, такий феномен був потрібний на певному етапі. Проте ентропія думки так і не змогла витворити нового образу української літературної ідентичності. Тож сьогодні Україна потребує європейської ідентифікації за онтологічними, аксіологічними параметрами. Це Слово-Лоґос вічного мистецтва — Слово Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Володимира Дрозда, Володимира Свідзинського, Євгена Плужника, Майка Йогансена...

За словами Оксани Пахльовської, «дегуманізація означає насамперед знищення категорії особистості як цінності. Постмодерні явища — це суцільні «рімейки». А «справжнє» — завжди особистісне. «Великі» — це ті, які