Розділ ІІ. Особливості моделювання світу у творах Андрія Жураківського

2. 1. Специфіка книги „К”

Важливість дослідження творчості А. Жураківського полягає в банальному „зафіксувати”, бо живемо у такий час, що загубитися напрочуд легко, навіть якщо ти уже встиг засвітитися книжечкою провокативних підліткових візій. Далі просто можуть зірки не скластися. Тут мова передовсім про літературні тусівки і швидше стосується історії літератури, аніж теорії. Але, як відомо, в усі часи були тусівки, і саме вони грали (і продовжують грати!) ключову роль у становленні молодого автора і формують ставлення до нього у ширших літературних колах.

В біографіях письменників часто використовується таке поняття, як „літературні батьки”, які виводять молоді таланти у світ, виховуючи в них своїх послідовників.

Першим з відомих авторів, кому А. Жураківський запропонував почитати свої тексти був Юрій Андрухович. Власне, останній описує це так: „Пізньої осені 2002 року я пустився в цілоденну автобусну подорож з Франика до Варшави загальною тривалістю десь близько 10 годин – у найкращому разі. На цей випадок я мав із собою трохи всілякого чтива. Упоратися з ним слід було якомога раніше з огляду на катастрофічно короткий світловий день. З огляду на нього ж таки я розпочав з обов’язкової програми. То був рукопис цілком невідомого мені молодого автора, переданий не особисто ним самим, а його дядьком – вельми шанованим мною музикантом. Не можу сказати, що з особливим ентузіазмом потрапляю в подібні ситуації – коли слід виступити своєрідним експертом щодо літературних обдарувань „дітей знайомих і друзів”. Однак у цьому випадку я зобов’язаний був зробити, що можу – себто прочитати рукопис якомога швидше і з максимальною уважністю.

Я й незчувся, як мене затягнуло. Уже з перших сторінок я опинився в гущавині текстів, що свідчили про цілком самобутню і сильну авторську особистість, по-хорошому претензійну і впевнену. Його світ, а точніше уламки його світу, бо його світ, вельми штучний, дивний і сумовитий, поставав радше в уламках, дуже пасував до всього, що мене оточувало, передусім до тієї безнадійно пізньої осені 2002 року, що минала за вікном автобуса. А це було вже страх як багато.

Автора звали Андрій Жураківський. Навіть у цьому він був вірний собі.

За якусь годину я дочитав його рукопис із цілком щасливою думкою про те, що цього разу зможу висловити свої компліментарні судження, ніскільки не кривлячи душею. Другою думкою було запропонувати Андрієві видання книжки – для початку у франківській „Лілеї-НВ”. <...>

Невдовзі по тому ми з ним уперше зустрілися. Скільки всього у нас таких зустрічей відбулося – не більше чотирьох-п’яти? Того першого разу я не зовсім зґрабно висловив свої позитивні враження і побажання. Не зовсім зґрабно і не надто переконливо – можливо, тому, що мій візаві вмів на все це реагувати стримано і скептично. Безумовно, дуже непростий тип, оцінив я, жодним чином не вражений „літературним юнацьким максималізмом”, втілена дистанційованість і холоднеча. Юрист за освітою, він перебирав якісь папери в суді. Я не став порівнювати його з Кафкою чи Гаймом, якою б неуникненною видалась мені аналогія.

З першою книжкою сталося все, як гадалося: 2003 року вона побачила світ у „Лілеї-НВ”. Пам’ятаю презентацію – в той час вони відбувалися в завжди надто тісному для них кафе „Петрос”. Андрій навів за собою трохи друзів (здається, він був ключовим гравцем у певному молодіжному середовищі) – тому того вечора на презентації було кільканадцять зовсім нових облич. Пам’ятаю, що вони прийшли з власною музикою, Андрій під не читав, і так я дізнався про існування його музичного проекту „СЕАНС 11”, що його я час від часу слухаю й до сьогодні.

Ще того ж вечора з’ясувалося, що він продовжує писати і в нього вже назбирується на чергову публікацію - там-таки ми домовилися, що він подасть деякі найновіші тексти до „Потягу-76”. <...>

Відтоді ми з Андрієм ще кілька разів, не більше трьох, зустрічалися „на денному пиві”, себто в його обідню перерву. У мене щоразу виникало враження, що ми розмовляємо хоч і з взаємним респектом, та все ж дещо різними мовами, але це не створювало якогось особливого дискомфорту – я вже на той час легко змирився з тим, що ніколи не розумітиму „всіх цих постмодерністів”.

Так з’явилася перша книжка А. Жураківського „К” з передмовою Іздрика. І чого ще бракувало молодому автору, коли виданню книги сприяв сам Андрухович, а передмову писав сам Іздрик? Але, вслід за Андруховичем, треба сказати – „дуже непростий тип”. Він не зміг влитися у світ т „станіславського феномену”, він не зміг стати частиною тусівки, він був просто „іншим”, як би це пафосно не звучало. Ключовою особливістю творчості письменника є ГРА. Гра з бісером, словами, життям...

В останні роки А. Жураківський зрідка спілкувався зі Степаном Процюком і, власне, його друга книга „Сателіти”, закінчена напередодні смерті, повинна була вийти у видавництві „Тіповіт” у серії „Інша проза”, яку і започаткував Степан Процюк романом „Жертвопринесення”. Але після смерті Жураківського батьки і друзі розпорядилися його спадщиною на свій розсуд і книга вийшла у видавництві „Фоліо” з передмовою Андруховича.

Щодо „інакшості” і ГРИ, то А.