21 випадкова нотатка, об'єднані обкладинкою книги, наближаються до жанру щоденника, тим більше, що перша ововідка [нічні сеанси] має жанрове уточнення "період із роману-щоденника". Хоча ці щоденникові нотатки є довільними: фіксуються якісь події, історії, фрагменти прози, поезії, фіксуються сни, авторські візії, бажання, збочення. У цьому сенсі маємо перед собою психологічний щоденник, коріння якого сягає в кіркегорівську добу з його "щоденником спокусника". Я не тверджу, що А. Жураківський писав свої твори під впливом Кіркегора, однак паралелі дуже яскраві. Просто ми стикаємося із тим в сучасній літературі, що той же Іздрик назвав "ми споживаємо вже спожите", хоча і сказане ним не про Жураківського, а навпаки, щоби виокремити цього автора.

Історії, озвучені А. Жураківським, різноманітні. Зрештою, я вже про це казав. Особливо мене переконала в доцільності появи цієї книги прозова нотатка "[уривок підслуханої розмови]". Себто, я веду до того, що у цій книзі кожний із читачів може знайти для себе саме той фрагмент, епізод тощо, який відповідає його естетичним, психічним, фізіологічним уподобанням. І це, напевно, найголовніше, у цій книзі. Направду таки, окремі сторінки, абзаци, речення дуже добрі. Так само, як є речі у цій книзі до певної міри прохідні. Все-таки - перед нами проза. Принаймні, дуже серйозна заявка на прозу. І цей автор має всі шанси ще нас не раз здивувати, так само, як має всі шанси нічого більше не сказати. А все тому, що для багатьох література стає тільки одним із етапів самовираження. Все більше молодих авторів між шляхом Гете і Артюра Рембо віддають перевагу останньому. І це говорить не тільки про несерйозність їхнього шляху чи розбещеність натури. Як знову-таки вдало підмітив Іздрик, перед нами "автентика, що не поточена шашелем інтерпретацій".

Все-таки у появі цієї книги є момент позитивний. Він полягає у тому, що наша література у багатьох моментах випереджає суспільні, політичні настрої. Звільняється від патоки псевдопатріотики (в його звульгаризованому кобзарському і каменярському варіантах). Література стає мистецтвом слова насамперед. Вона узаконює українство як складову частину європейського цивілізаційного простору. Це один із тих шляхів, який звільняє нас від страху культурного небуття.

Я не скажу, що все це так виразно прослідковується із дебютної книги А. Жураківського. Можливо, це один із моїх утопійних снів. Однак, те, що цей сон навіяний книгою А. Жураківського - безсумнівно.”

Судження, висловлені Є. Бараном у багатьох випадках видаються доволі-таки слушними. Зокрема те, „що у цій книзі кожний із читачів може знайти для себе саме той фрагмент, епізод тощо, який відповідає його естетичним, психічним, фізіологічним уподобанням”. Себто книга позначена неабияким жанровим і стильовим багатством. Зокрема, Іздрик виділив три масиви: „дивовижні, захопливі, майстерно виписані, дотепно підглянуті, невигадані містичні історії; нагромаджені методом “номінативної помпи” (термін В. Єшкілєва) поняття, домени і н’юмени, що в сумі страшенно нагадують подібні побудови більшості “станіславських феноменалістів”; звичайне бла-бла-бла”. Хоча, Іздрик припускає, що саме в останньому приховані найзагадковіші месиджі, заодно підкреслюючи: “Невідомо взагалі, з чим маємо справу і про що йдеться”, – безпідставно зачислюючи А. Жураківського до «станіславського феномену», що виправдовується хіба проживанням художника слова у Івано-Франківську.

2. 2. Особливості роману „Сателіти”

З того часу, як маленька англійська дівчинка Аліса стрибнула у кролячу нору, стежка до Дивокраю та Задзеркалля почала вабити, як ніколи. Керролівський світ запрошує не просто зазирнути у себе, а поринути з головою. Роман А. Жураківського «Сателіти» є саме таким намаганням зрозуміти існування, поринувши у абсурд.

Той, хто прагне стабільності, навряд чи аплодуватиме автору. Складні філософські пошуки сенсу буття і, разом з тим, усвідомлення його безглуздості, призводять героїв до чарівних трансформацій і свободи без будь-яких обмежень. Автор безжально руйнує всі грані – між здоровим глуздом та безумством, чоловічим та жіночим, світлом і темрявою… І передусім грані між існуючими й неіснуючими світами. Розширення свідомості у будь-який спосіб, зокрема за допомогою таємничих наркотичних препаратів, є для героїв лише передмовою до нескінченних мандрів нескінченними світами людської особистості, а все заради її пізнання. Судомні пошуки сенсу буття у позбавленому будь–якого сенсу світі призводять автора, а разом з ним і героїв, до інших вимірів, апріорі позбавлених необхідності розуміти їх так, як ми звикли.

На тих, хто шукатиме у книзі оптимізму, чекає розчарування. Виправить ситуацію хіба що своєрідне почуття гумору автора, яке іде поруч із його доволі депресивним світовідчуттям. Втім, гумор у творі грає роль своєрідної цукрової оболонки, якою зазвичай покривають пігулки, аби приховати їхню гіркоту.

«Чуєшся вільним назавжди від людських чуттів, уявлень, смаків і запахів, нехай бридких і короткочасних, приречених на гниття і розклад, але ж отрута незбагненної і дивної, глибокої ностальгії підступно і моторошно нагадує про те, що ти залишився людиною, замкнений у матеріальному пентаклі тіла, але людиною калічною, позбавленою здатності радіти без гіркоти, здатності бути лише одним собою, здатності вірити, любити, сподіватися на краще», - саме таким автор побачив світ, і таким цей світ, мабуть, залишиться для нього назавжди, оскільки, як уже зазначалося, роман було закінчено за