А ще А. Жураківський був ініціатором та учасником багатьох експериментальних музичних проектів, останнім з яких став «Сеанс 11». Любов до музики та експериментів добре відчутна на сторінках «Сателітів», де вони вдало співіснують. Структура роману свідомо вибудована, як саундтрек. Окрім роману, книга містить оповідання — і замість післямови, такої звичної для більшості книжок, розділ «Вихід», який починається словами: «Все закінчено. Моє існування стрімко наблизилося до свого кінця». Можливо, цей «Вихід» і буде підсумком усієї книги, ключем для розуміння і відповідями на питання, які у передмові шукає Юрій Андрухович.

Сюжет роману розвивався виключно в процесі писання. Кожна випадкова фраза (а таких тут немало) могла звернути у кардинально іншу сторону і все могло б бути зовсім по-іншому. Ці тексти побудовані на випадковостях. З одного невмисного слова міг вирости окремий розділ etc.

Ця книжка – про те, як свідомість стискається в одну точку, з якої стає видно, що «насправді ніякого мене немає», – зі слів Жураківського. Вона заставляє відчути себе «бульбашкою, всередині якої – суцільна круговерть порожнечі». Ця книжка – це запрошення до подорожі, вірніше, до спільного з автором останнього trip'у. Її читач має неоціненну можливість: пройти весь той шлях, який пройшов автор дорогою туди, але при цьому залишатися стороннім спостерігачем і, врешті, повернутися; поспостерігати за переходом, але не переходити самому.

А. Жураківський найсміливіший і найщиріший з-поміж покоління письменників, народженого у 80-х на радянських просторах. Не знайшовши мету існування, він не жив просто заради того, щоб жити, а зіграв нам свій останній шокуючий перформенс.

Розділ ІІІ. Інтертекстуальність у прозі Андрія Жураківського

3. 1. Інтертекстуальність як продуктивний інструментарій дослідження системи міжтекстових стосунків

Сучасне дослідження художньої моделі світу письменника передбачає визначення міжтекстових зв’язків, або інтертекстуальності. Про актуальність такого роду аналізу свідчить тлумачення поняття “інтертексту” В. Руднєвим як основного способу побудови художнього тексту в мистецтві модернізму й постмодернізму, сутність якого полягає в тому, що текст будується з цитат і ремінісценцій до інших текстів.

Проте інтертекстуальність має відношення не лише до зазначених літературних напрямів, вона – явище прадавнє; запозичення існувало завжди: ознаки цього феномену виявлено вже у Старому Завіті, а “чужі” слова досить широко застосовувалися в античній літературі та в епоху Відродження.

Серед теоретиків, що стояли біля витоків методологічних засад дослідження інтертекстуальності, в першу чергу необхідно назвати М. Бахтіна, який у роботі “Проблема змісту, матеріалу й форми в словесній художній творчості” 1924 року починає розглядати художній твір як “місце перетину текстових площин, як діалог різного виду письма, – самого письменника, отримувача (або персонажа) і, нарешті, письма, створеного теперішнім або попереднім культурним контекстом”.

Ці ідеї були використані й певною міри переосмислені Ю. Кристєвою, яка вважається фундатором філософсько-літературознавчих засад інтертекстуальності і якій, зокрема, належить сам термін          “інтертекстуальність”р.), що розуміється як взаємодія різних кодів, дискурсів чи голосів, які переплітаються в тексті. Дослідниця стверджує, що “будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст є продуктом усмоктування й трансформації якого-небудь іншого тексту. Тим самим на місце поняття інтерсуб’єктивності стає поняття інтертекстуальності, і виявляється, що поетична мова піддається як мінімум подвійному прочитанню”.  

Яскравою ілюстрацією даного твердження є творчість А. Жураківського. Світ, «змікшований» художником слова з літератури, музики й фільму передусім. А ще з безлічі інших складників того, що прийнято називати культурним простором чи ментальною сферою.

На перший погляд, ідеться про достатньо звичний «репертуарий набір» з Толкієна, Кастанеди чи Лавкрафта – і навіть про присутність з ними Жак Іва Кусто (достатньо лише кинути оком на вступні «Привіти» з книги «Сателіти» - їх так і тягне означити якщо не пантеоном, то хоча б іконостасом «молодого початківця».

Класичним визначенням понять “інтертекст” і “інтертекстуальність” сьогодні прийнято вважати тлумачення, що належить Р. Бартові: “Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш чи менш знайомих формах: тексти попередньої культури й культури оточуючої. Кожен текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом тощо – всі вони ввібрані текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту й навколо нього існує мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту інтертекстуальність не може бути зведеною до проблеми джерел і впливів; вона являє собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, підсвідомих або автоматичних цитат, поданих без лапок”.

Схоже визначення пропонує І. Арнольд: “Під інтертекстуальністю розуміється включення в текст або інших цілих текстів з іншим суб’єктом мовлення, або їхніх фрагментів у вигляді маркованих або немаркованих, перетворених або незмінних цитат, алюзій та ремінісценцій”.

Під впливом теоретиків структуралізму й постструктуралізму в галузі літературознавства й філософії А.-Ж. Греймаса, Р. Барта, Ж. Лакана, М. Фуко, Ж. Дерріди, М. Ріффатера свідомість людини було ототoжнено з писемним текстом як виявом його фіксації . Отже, як текст стали розглядатися література, культура, суспільство, історія, сама людина, а будь-який новостворений текст сприймався як “інтертекстуальна інтер-акція” (Ю. Кристєва). Наступним кроком “пан-інтертекстуальності” стало проголошення “смерті” автора і, відповідно, індивідуального оригінального тексту, який повинен був розчинитися в явних і неявних цитатах (Р. Барт).

Схожої, проте значно стриманішої позиції дотримуються представники московсько-тартуської школи. Так, Ю. Лотман зазначає: “Культура в цілому може розглядатися як текст. Проте надзвичайно важливо підкреслити,                     що це – складно організований текст, що розпадається на ієрархію “текстів у текстах” і утворює складні переплетіння текстів... Уявлення про текст як про однаково організований смисловий простір доповнюється посиланням на вторгнення різноманітних “випадкових” елементів з інших текстів. Вони вступають