У прозі А. Жураківського знаходимо досить типовий приклад дещо «готичної естетики» тих, чия юність випала на пізні 90-ті з їх відчутною депресивною зележністю від Мериліна Менсона або Роберта Сміта.

Незвичною є стійкість у виборі. Тобо серйозність, з якою світ А. Жураківського розвалюється на дедалі менш життєздатні фрагменти – наче вкінець розкладений і здичавілий міський пейзаж в оповіданні «Ydoposphanum» чи «людське коричневе обличчя, від якого відшаровуються і якимись струпами відподають кавалочки шкіри, що з-під них виділяється слиз», у тому ж творі.

Ж. Женнет у книзі “Палімпсести: Література другого ступеня (1982)” вважає можливим виділити п’ять найголовніших інтертекстуальних відношень: інтертекстуальність як співприсутність у одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат тощо); передтекстуальність як відношення тексту до свого заголовка, післямови, епіграфу; метатекстуальність як коментуюче й часто критичне посилання на свій передтекст; гіпертекстуальність як осміювання або пародіювання одним текстом іншого; архітекстуальність, що може усвідомлюватися як жанровий зв’язок текстів.

Досить чітко засади інтертекстуального підходу дослідження окреслено в роботі О. Жолковського “Блукаючі сни”: “Інтертекстуальний підхід, зовсім не зводячись до пошуків безпосередніх запозичень і алегорій, відкриває нові горизонти цікавих можливостей. Серед них: зіставлення типологічно схожих явищ (творів, жанрів, напрямів) як варіацій на загальні теми й структури; виявлення глибинної (міфологічного, психологічного, соціально-прагматичного) підґрунтя аналізованих текстів; вивчення зрушень цілих художніх систем, зокрема, опису творчої еволюції автора як його діалогу з самим собою й культурним контекстом тощо”.

Н. Фатєєва, спираючись на надбання попередників і розглядаючи інтертекстуальність як феномен, без урахування якого смисл художнього тексту залишається незрозумілим, пропонує власну теорію           інтертекстуалізації. На думку вченої, дослідження тексту має враховувати два види інтертекстуальності: авторську й читацьку. Саме такий підхід дасть можливість повною мірою розкрити характер “діалогу” двох концептуальних систем.

Перенасичений візіями й алюзіями і підкреслено люїсо-керролівський і надзвичайно дотепний на макрорівні текст «Сателітів» на макрорівні виявляється багатосерійною і багатошаровою, розгорнутою до вражаючих парапсихологічною достовірністю деталей хронікою передсмертної галюцинації головного героя, що, згідно з офіційною версією «приватних судмедекспертів», передозував собі загадкового «Енаврилу-М» і тким чином більше не зміг (чи не схотів?) повернутися назад, до нас.

3. 2. Інтертекстуальність як ключове поняття культури постмодернізму

Виникнення терміну “інтертекстуальність” і перша розробка проблеми інтертексту в руслі поетики постмодернізму пов’язано з роботами Ю. Кристевої. Суть інтертексту, за Ю. Кристевою, полягає у перетворенні його наповнювачів – мов культури, він виникає в процесі зчитування чужих дискурсів, а найважливішою умовою функціонування інтертекстової структури стає письмо-читання. Уподібнюється до інтертексту Ю. Кристевої й Текст Р. Барта; останній при цьому стверджує, що зміст тексту полягає не в тій чи іншій його інтепретації, а саме у його множинності. Як генератор інтерпретацій розглядає мистецтво У. Еко в “Заметках на полях “Имени Рози””.

У контексті інтертекстуальності досліджується в постмодернізмі й проблема авторства. М. Бахтін висуває ідею тексту як трансформівного поля змістів, утвореного між автором і читачем. Читацька робота при цьому невіддільна від намірів автора. Діалогізм М. Бахтіна визначив напрямок робіт сучасних дослідників, у яких осмислюється нова позиція автора, взаємини автора і тексту, а також функції автора і читача щодо самого тексту. У постмодернізмі виділяється ряд підходів до проблеми автора й авторства. У відомому трактаті Р. Барта “Смерть автора” (1968 р.) останній ототожнюється із скриптором. М. Липовецький пропонує розуміти висловлення Р. Барта як констатацію “смерті” визначеного типу авторства, способу створення текстів, уявлення про них. Постмодерністськи експресивний образ нового автора подано в роботі І. Хассана “Расчлененный Орфей” (1971 р.) – тут він розчленований чужими текстами і читачами. І. Ільїн визначає образ автора (“маску автора”) як певний змістовний центр, що забезпечує комунікативну ситуацію між письменником і читачем.

Більшість дослідників вважає, що зміна категорії авторства в постмодернізмі пов’язана з новим сприйняттям читача як читача-партнера, співавтора, інтерпретатора тексту. Н. Фатєєва порушує питання про розрізнення двох сторін інтертекстуальності – авторської та читацької.

Такі дослідники, як П. Тороп, Ж. Женет, Н. Фатєєва й О. Ронен, займаються класифікацією інтертекстуальних елементів та їхніх єднальних міжтекстових зв’язків. Деталізована й увиразнена класифікація Н. Фатєєвої, що враховує також класифікацію Ж. Женета, дозволяє найбільш повно проаналізувати таке складне явище, як інтертекстуальність.

Розмежуванню інтертекстуальності та літературної традиції присвячена робота Н. Володіної “Явление интертекстуальности в аспекте типологии”. Дослідниця пропонує розглядати інтертекстуальність як універсальне поняття, при цьому доповнюючи його категоріями, що уточнюють вид інтертекстуальних зв’язків: архетипічні та інтекстні. Однак вона не знімає питання про розрізнення власне постмодерністської і допостмодерністської інтертекстуальності. Це питання активно обговорюється сучасними літературознавцями. Наприкінці ХХ століття в дослідженнях Д. Затонського, Н. Ємельянової окреслюється тенденція розглядати постмодернізм як розумову ситуацію, що періодично виникає у світовій історії, а інтертекстуальність ? як явище, що  завжди існувало в літературі. Ю. Лотман, М. Ямпольський, Н. Ліхіна, С. Руднєв, О. Ронен відзначають, що проблема “тексту в тексті” має глибокі корені й сягає в давнину. Л. Андрєєв розрізняє такі поняття, як “літературний синтез” і власне “інтертекстуальність”, розуміючи під синтезом поєднання традиції з новаторством, тези з антитезисом; інтертекстуальність же розглядається вченим виключно як породження ХХ століття.

Інтертекстуальність постмодерністська принципово відрізняється від допостмодерністської. М. Липовецький виділяє два основні критерії відмінності, виходячи з мети й завдань, яким інтертекстуальність підпорядкована, а саме розмивання категорії авторства і відмова від орієнтації на оригінальність.

Цитати в постмодерністських творах організуються за принципом колажу, особливістю якого є те, що знаки-символи, знаки-коди літератури, філософії, художньої культури співіснують у ньому на правах повної рівності (гетерогенних елементів) і в кожному знакові-символі закладене не