В історії української літературної фантастики можна виділити три великі періоди, які становлять відносно завершену цілість, і четвертий, народження якого ми щойно спостерігаємо. Перший охоплює давню, середньовічну українську літературу, наступний – проміжок між другою половиною ХVІІІ та кінцем ХІХ століття (тобто триває від епохи Просвітництва і виникнення преромантичного стилю до кінця епохи реалізму), а третій оформився на межі ХІХ та ХХ століть – із виникненням модерної української літератури і тривав до 80-х рр., тобто до постмодерну. Літературна фантастика в кожний із цих періодів базується на особливих поетичних засадах, а як специфічна цілість у рамках української літературно-фантастичної традиції існує також фольклорно-фантастична течія, елементи якої більшою чи меншою мірою використовуються і в писемній літературі (найінтенсивніше протягом ХІХ століття), яка, однак, не була безпосередньо детермінована згаданими засадами та їхніми змінами, оскільки передбачала власні, по суті дуже стабільні, парадигми та засновки.

Фантастика у давній українській літературі ідеально вписується у пануючу літературну систему і займала в ній певною мірою привілейоване місце. Оскільки ця система передбачала такі структурні канони, які первісно тяжіли до абстрактного, метареального, потойбічного, фантастичний дискурс був одним з найбільш відповідних засобів, одним з найадекватніших літературних методів для реалізації подібних інтенцій. Саме тому фантастичний дискурс у рамках системи давньої української літератури посідає максимальну "легальність", якої не матиме у наступні епохи (оскільки пізніше він являтиме собою більший чи менший відхід від домінуючої літературної системи, а не його фундаментальний, конститутивний компонент), причому такий статус підсилювався основним функціональним спрямуванням усього тодішнього мистецтва. Адже, згідно з з візантійскою поетикою та естетичною філософією, українська література того періоду не існує як автономний феномен, а осмислюється через службу іншим, немистецьким цілям (філософським, етичним, дидактичним), які випливають з християнського релігійного концепту. Фантастичний дискурс і в цьому плані виявляється відповідним модусом: він найбезпосередніше пов`язаний із оформленням основних шарів (філософсько-релігійного та релігійно-дидактичного) і скеруванням домінантних значеннєвих ліній літературного твору у відповідному напрямку.

Отже, така функціоналізація фантастичного дискурсу в давній українській літературі визначалася потребою літературного втілення певної абсолютної дійсності, у якій не існує раціоналістично-логічних розмежувань і чітких меж між реальним і нереальним, можливим і неможливим, матеріальним і нематеріальним. Натомість, усе це є частиною досконалої цілості, засадничо взаємопов`язаною і об`єднаною потойбічнім, небесним (у кінцевому випадку – самим Творцем) як верховною, вічною детермінантою, але детермінантою безперервно присутньою і дієвою. Крім того, існувала також у тодішній літературі тенденція до розповіді про спіритуально-сакральну сутність цієї дійсності, а також до передачі та пропаганди знань, етичних норм та екзистенційних ідеалів, які звідси випливають. Тому що найвищі істини, яким на службу поставлено все середньовічне мистецтво візантійської культурної сфери, не мають раціонально-логічного та матеріально-досвідного характеру; по суті можна сказати, що фантастика є найбезпосереднішим шляхом їхньої мовно-художньої транспозиції, шляхом, який, саме з цієї причини, тодішні творці всемірно використовували.

Релевантність зв`язку фантастичного та фундаментальних структурних канонів давньої української літератури найкраще можна побачити через співвідношення її найважливішого жанру (житія) та домінуючого типу фантастики цього періоду (проекції сакрального). Первісною інтенцією житія є показ здійсненності божествених законів і живе, мальовниче представлення ідеальних взірців християнської чесноти (найчастіше через образ і діяльність якогось святого). При цьому особливо підкреслюється метафізичний аспект речей, те, що є суттєвим для вічного образу святого, який у кінцевому підсумку визначений моментом провіденційності, тобто постійною божественою турботою про нього, а також надприродніми здібностями, якими він, завдяки цьому, наділений, (бо все на світі, а особливо те, що стосується якогось святого, є наслідком божественого плану, провидіння та діяльності). Саме у ключових пунктах сюжету, де згадані інтенції виявляються найбільше й найвиразніше, як правило використовується мова фантастики, причому проекція сакрального, тобто та типологічна модель фантастичного дискурсу, яку творять сакральні картини та візії, засновані на кодах релігійної уяви (у нашому випадку, на християнсько-теологічному коді), і на топосах, таких, як чудо святителя або з`ява потойбічного (божественного) знаку (який стає верховним регулятором подальших подій). Одним словом, поетичні передумови фантастичного дискурсу у давній українській літературі ідентичні певним основним поетико-нормативним визначникам літературної системи, інтегральною частиною якої вона є, що, однак, не означає, що фантастика – з огляду на діючий тоді ідеал максимального підпорядкування утвердженому канонові – у тій самій мірі і не менш релевантно присутня в усій нашій тогочасній літературі.

Модерне ж фантастичне письмо, остаточно утверджується десь на межі ХІХ та ХХ століть: фантастичний дискурс тепер рішуче відмовляється не тільки від домінації релігійного коду, але й від безпосередньої