Дев’яності роки двадцятого століття в історії української літератури залишаться, в тому числі, як період релевантної маніфестації постмодерністичної прозової течії. Звичайно, зачатки такої поетики можна помітити й раніше, у літературі сімдесятих та вісімдесятих, але лише дев’яності принесли в українську прозу засадниче домінування постмодернізму. І лише тоді в українській прозі, у самих письменників та критиків визріває більш-менш чітке усвідомлення приналежності до цього стилістично-поетичного контексту, як і усвідомлення його вагомого місця в світовій літературі. Тому можна сказати, що найбільш продуктивна і новаторська течія української прози дев’яностих базується на постмодерністичних засновках, які мають місце й у відповідному світовому контексті, і робить вона це абсолютно свідомо, інколи майже демонстративно, чітко наголошуючи на відмінностях із реалістичними або модерністичними прозовими моделями, які домінували в українській літературі.

Постмодерна течія сучасної української прози не є однорідною у віковому плані: її репрезентують передовсім автори, які вийшли на літературну сцену у вісімдесяті-дев’яності, але є серед них також старші письменники, котрі в цей час досягли повної творчої зрілості або вже підходили до кінця творчого шляху. Очевидно, що молодші письменники радикальніше вносили у свою прозу постмодерністичні ознаки; зрештою, бубабістів найбільше критикували за "експериментальність", "маньєризм", "деструктивність" та подібні риси, тоді як старші автори більше тяжіли до осягнення синтезу постмодерністичних елементів та власних, вже вибудуваних та сформованих прозових (переважно модерністичних) парадигм. Однак, всіх постмодерно орієнтованих українських прозаїків єднає ідентичний глобальний концепт: література для них, передовсім і понад усе мовно-художня діяльність, яка базується на безмежних можливостях нових та незвичайних комбінацій найрізноманітніших елементів, котрі самі по собі не мусять бути новим. Українські постмодерністи є своєрідними "цивілізаційними гедоністами", які вільній комбінаторній грі у мові дарують силу та релевантність Літератури (або ж Мистецтва), причому предметом цієї гри може бути буквально все: важливо лише, щоби гра відбулася в новий, відмінний та інший спосіб, щоби з уже існуючих, відомих складових зробити невпізнавану суміш. Тому українська, як і світова, постмодерністична комбінаторика типологічно більше нагадує давнє мистецтво алхімії, аніж будь-яке традиційне літературне явище.

Така глобальна літературно-мистецька концепція суттєво змінила поетичну мапу української прози, яка до того була в основному витримана у дусі певного раціональнішого, строгішого, логоцентричного розуміння літератури. І саме тому, що вона заявила про себе як про принципову, концептуальну (а не лише стильову) зміну, українська постмодерна проза знайшла своє вираження, в особливому критичному вимірі. Той критичний вимір не надає, як це було в деякі (попередні) епохи, абсолютної переваги соціальному та політичному забарвленню (хоча в українському постмодерні ці моменти теж присутні); він, натомість, інтенсивно спрямований також на низку інших сфер: наукову, культурологічну, філософську, морально-етичну, ЗМІ, історичну, літературно-теоретичну і саму літературно-мистецьку. Крім того, критичний вимір української посмодерної прози не виражається у спрощеному вигляді, через безпосередній, тенденційний критичний дискурс, а послуговується вишуканішими художніми засобами, такими як іронія, пародія, пастиш, деконструкція, металітературність... А саме ці засоби роблять його, також, своєрідною літературою виснаження, причому тут ідеться про виснаженість ресурсів не лише модерністичної, але й усіх попередніх, традиційних поетик. Слід підкреслити, що для цієї прози надзвичайно важливим є ставлення до естетичної дійсності, тобто, дивлячись ширше – до всього цивілізаційного дискурсу, і в такому контексті її "цивілізаційний гедонізм" не протиставляється її критичному вимірові: частина творчого задоволення, очевидно, міститься також у висміюванні, глузуванні, запереченні. Нарешті, здається, що лише така література, як мистецтво комбінаторики, створює простір для подібного, ігрового, але водночас серйозного та релевантного, критичного дискурсу української постмодерної прози, дискурсу, який, саме завдяки згаданому концепту, здатний – наче космічна чорна діра – абсорбувати майже ВСЕ.

Яскраво ілюструє українську постмодерну фантастику початку ХХІ століття проза Андрія Жураківського. Є книги, які від самої своєї з’яви овіяні містикою. Як «Майстер і Маргарита» Булгакова. В сучасній ураїнській літературі таких книг небагато, звісно, якщо не вважати подібними деякі детективи, змістом своїм покликані інтригувати читача таємницями. Але книгу А. Жураківського „Сателіти” інакше як містичною не назвеш. Івано-Франківський письменник, юрист за освітою, написав текст, що, на думку Юрія Андруховича, висловлену в передмові, « ...на макрорівні виявляється багатосерійною і багатошаровою хронікою передсмертної галюцинації головного героя».

Андрій Жураківський писав прозові й музичні твори з дитинства. Його перша книжка під дивною назвою «К» вийшла 2003 року. До своїх «Сателітів» Андрій не дожив – минулого року серце 28-річного чоловіка зупинилося. Тому так важливо те, про що сказав у передмові Юрій Андрухович: «Читаючи і перечитуючи цю книжку, мусимо пам’ятати: нам не відома остання воля Автора щодо її текстів. Можливо, він ще збирався щось у них змінювати...».

Степан Процюк, письменник який теж мав