нагоду жити й творити в одному з Андрієм Жураківським місті – Івано-Франківську зазначив: «Це був дуже талановитий письменник. Можна по-різному називати цю прозу – з елементами містики, чи «магічна», чи – «ірреальна», але елемент витворювання абсолютно власного світу, паралельного до реальності, елемент містичності, пошуків сакрального сенсу – все це присутнє у його як і більшій повісті «Сателіти», так і в його коротких оповіданнях, які мають часто дуже несподівані розв’язки. І мені здається, що книжка Андрія Жураківського належить до того типу книг, де автор витворює чи намагається витворити свій власний світ, свою власну державу із її законами, які не подібні до законів реальності, з її фантазіями, з її якимись власними ієрархіями, відповідями на одвічні філософські питання. Андрія Жураківського дуже цікавлять питання сенсу, питання екзистенційні, питання життя і смерті. І власне цей екзистенційний тягар питань є дуже прикметним для книжки «Сателіти». Будь-що, що я не скажу, що би не сказав хтось інший – критик чи інші читачі його книжки, – це буде все одно блідою копією того, що було написано. Тут є єдина рада – читати цю книгу, яка варта того, щоб читати її і думати над нею».
Дивно, коли такі книжки потрапляють до друку і стоять на полиці поряд з іншими. Дивно, що такі тексти взагалі стають книжками, призначеними для масового вжитку. Їх слід би було ховати від чужого ока, як Книгу мертвих; читати тільки обраним в особливі моменти життя, скоріш за все, у моменти, пов’язані з Переходом.
Можливо, й навпаки: якщо одним в час Переходу слід книги читати, іншим їх слід писати. Тврчість А. Жураківського – це Книги його особистого Переходу, навіть не надто замасковані під художню літературу.
Про ці тексти важко говорити без таких пафосних інтонацій - надто вже дивними видаються обставини їх написання. А, вельми, про роман „Сателіти”, який рясніє згадками й натяками на власну смерть так, ніби відхід планувався. Ми говоримо «перехід», «відійшов», бо складається враження, що варто говорити не стільки про смерть (з усіма звичними для нас конотаціями), скільки про свідомий перехід із одного стану в інший. Так варто говорити навіть тим, хто в загробне життя не вірить.
Сюжетно роман «Сателіти» відверто відсилає до Льюіса Керрола: принаймні половину подорожі герой відбуває стежками, протоптаними Алісою. Але якщо найбільшою несподіванкою для Аліси міг бути крах логіки її світу, то герой «Сателітів» не просто рухається по фантастичному світу, який навіть не потребує приспати - як то заведено - героя, щоб здійснити черговий разючий морфінг з драматичною зміною своїх властивостей. Цей світ нагадує склад декорацій до голлівудських фільмів, серіалів, комп'ютерних ігор та інших продуктів маскультури; подекуди вони оживають і входять в комунікацію з героєм, подекуди - що дивніше - навіть самі з собою. Обстановки і персонажі з Керрола і Толкієна, Кастанеди і Лавкрафта не просто сплітаються в одне ціле, але часто знаходять спільну мову і починають виказувати цілковиту самодостатність.
З описаного набору можна зробити белетристику в стилі Дереша чи розважальну філософію a-la Пєлєвін. Жураківський пішов іншим шляхом. Весь цей антураж - тільки спроби чи то виразити, чи навпаки, замаскувати майже сакральну, Перехідну, сутність книжки. З літературного погляду книжка навіть місцями не дуже добра. Зрозуміло: молодий автор, майже початківець, всього лиш друга надрукована книжка - можна пробачити. Але йдеться не про літературу. Йдеться про те, що авторові вдалося зазирнути туди, за межу, в інший простір, вимір чи закуток свідомості, простіше кажучи, в таке потойбічне Неназване, яке можна називати безліччю різних слів, але його сутність від того не зміниться, і яке не зникне й тоді, якщо його існування не брати до уваги. Те Неназване, з яким стикалися всі містики. А літературні засоби тільки покликані зобразити - ні, не саме Неназване, його, природно, описати не можна, - а враження від цього. Це авторові вдалося навіть краще, ніж такому класикові подібного жанру, як Лавкрафт.
Ця книжка - про те, як свідомість стискається в одну точку, з якої стає видно, що «насправді ніякого мене немає», - зі слів автора. Про «відчуття приреченості й усвідомлення нульових величин. Страх. Бажання катастрофи. Спасіння. Порятунку. Смерті. Переродження. Виходу». Вона заставляє відчути себе «бульбашкою, всередині якої - суцільна круговерть порожнечі». Ця книжка - це запрошення до подорожі, вірніше, до спільного з автором останнього trip'у. Її читач має неоціненну можливість: пройти весь той шлях, який пройшов автор дорогою туди, але при цьому залишатися стороннім спостерігачем і, врешті, повернутися; поспостерігати за переходом, але не переходити самому.
Текстів такої щирості на нашому ринкові досі просто не існувало. Цінність цього, передовсім, в тому, що він справжній, і смерть автора (в прямому, а не постмодерно-філософському значенні) - найкращий тому доказ. В її щирості можна було б сумніватися, якби він залишився жити, оскільки шлях, описаний там, виводить поза межі життя. Насправді вона призначена ні для кого: її слід було написати, але зовсім не обов'язково читати. Її можна порекомендувати хіба тим, хто усвідомлює неминучість свого шляху туди ж, але хоче отримати його демоверсію тут і зараз.
Барвиста мозаїка слів, якими А. Жураківський творить багато різних світів, лишається незмінною – тепер назавжди. Ні білої, ні чорної барви не додати, не відняти. Але варто погодитися з Юрієм