1. 2. Постмодерна традиція в українській літературі

Постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття приходить на зміну . Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Вперше термін «постмодернізм» згадується у p. в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца "Криза європейської культури", але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у , та .

В розрізняють терміни «» (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі та «» (постмодерність) — який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах. Подібне розрізнення термінів характерно також мові ( та ).

Як філософська категорія, термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам , , і особливо книзі французького філософа «Стан Постмодерну» ().

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

подає такий список рис постмодернізму:

· культ незалежної особистості;

· потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

· прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

· бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

· використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

· зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

· суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

· сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

· запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

· як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

· іронічність та пародійність.

Американський літературознавець Іхаб Хассан () відзначає такі риси:

· «невизначеність»,

· «фрагментарность»,

· «деканонізація»,

· «втрата Я»,

· «іронія»,

· «гібридизація»,

· «карнавальність»,

· «сконструйованість».

Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985).

Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, С. Жадана, А. Жураківського, О. Ульяненка, Т. Прохаська, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та інших.

У книжці «Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн» Тамара Гундорова трактує українську літературу 1990-х років як літературу постмодерної епохи, складовими якої є неонародництво, неомодернізм і постмодернізм. За логікою ТР (тестаментарно-рустикального) дискурсу (В.Єшкілєв), авторку з повним правом можна було б назвати мамою, або Берегинею українського постмодерну. За логікою ж дискурсу ПМ (постмодерністського) — хранителькою післячорнобильської бібліотеки. Зрештою, справа не в назві, а в суті — нині Гундорова є найретельнішим, найбезстороннішим і найдоброзичливішим читачем найновішої української літератури, яку сприймає як цілість, а не як взаємовиключальний набір стилів.

Постмодерний дискурс 1990-х можна поділити на дві фази. І якщо в першій панівною, була ідея свободи, а головним завданням — ревізія попередньої традиції, прагнення подолати «неповноту» української літератури, модернізувати її та знайти своє місце у Європі, то у другій посилилося протистояння між різними літературними групами, а позиції дидактичної літератури зміцніли. Молодь виявила, недовіру до «шістдесятництва» (І. Драч, Д. Павличко). Окремо бачиться дисидентська література, яку в першій половині дев’яностих було включено до офіційного канону. Саме тому образ Стуса — жертви радянської системи затулив образ Стуса як видатного поета. При цьому можна виокремити три провідні культурні й естетичні орієнтації 1990-х: неонародництво, неомодернізм і постмодернізм. З цими орієнтаціями збігається генераційний принцип, за яким у 1990-ті роки співіснує три генерації — старі письменники-шістдесятники (Л.Костенко, В.Шевчук, Ю.Мушкетик) і дисиденти (М.Руденко, І.Калинець), письменники схилку радянської імперії – В.Герасим’юк, О.Забужко, Ю.Андрухович, К.Москалець. Покоління, яке прийнято називати «вісімдесятниками», було не таким політично заангажованим, як попереднє, у його творчості вже простежуються постмодерні тенденції (Ю.Андрухович, В.Цибулько, В.Неборак). Водночас частина цього покоління (Є.Пашковський, В.Медвідь) культивує неомодерну ідею високої літератури.

Нарешті поколінню «дев’яностників» властивий естетичний плюралізм — від класицизму до авангарду. Його лідером є Сергій Жадан. Примітно, що літератори переважно цікавляться українським бароко, відродженням 1920-х років, модернізмом, авангардизмом. Проте якщо для «вісімдесятників» знаковою постаттю був М.Зеров, то для «дев’яностників» — М. Йогансен і А. Любченко.

У книзі „Сучасна українська проза: постмодерний період” дослідниця Роксана Харчук пише, що „найповніше постмодернізм втілився у творчості чільних авторів „станіславівського феномену” (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Т. Прохасько, Г. Петросаняк, М. Микицей, А. Середа, В. Єшкілєв): „пост карнавальний синдром” Ю. Андруховича, „малий апокаліпсис” Ю. Іздрика, „рекомбінативність” Т. Прохаська. Найхарактернішою ознакою постмодерного дискурсу в українській літературі є його виразне