В. Єшкілєв, якому належить термін „станіславівський феномен”, трактує його як „специфічне явище-гібрид”, яке виникло внаслідок запозичення постмодерном прийнятних елементів зі світової літератури і певною мірою „мічурінським” способом їх щеплення до неприйнятних українських реалій. У постмодерній інтерпретації література перетворюється на гепенінг, карнавал, який, наприклад, був стихією поетичного угрупування „Бу-Ба-Бу”. У постмодерній літературі переважає іронія, гра, а не сатира, сарказм чи гротеск. Для цієї літератури, за Ю. Іздриком, характерна нульова мова порівняно зі „стьобом” - від’ємною мовою Л. Подерев’янського чи Б. Жолдака. У ній довоиться мати справу з відвертим автобіографізмом. Якщо неомодерніст Є. Пашковський, наприклад, використовує автобіографію для того, щоб подати соціальну картину через власне бачення, своє „Я”, то у „станіславівців” соціальне є тлом, на якому розгортається особиста біографія, переважно внутрішня. Усі „станіславівці”, за Ю. Іздриком, могли б повторити: „бути українським письменником: це навіть не субкультура, це – аутсайдерство”, тоді як неомодерністи намагаються, щоб літературна свідомість визначала свідомість суспільну, а та у свою чергу – буття, коли, за Є. Пашковським, „надриваючись від тривоги, мусиш мовчки іти в свою безвість”. Хоча постмодернізм спричинив крах модерного проекту „високої” літератури й апелює до жанрів масової – детективу, трилера, анекдоту, інтерв’ю, це ще не означає, що постмодерна література стала масовою у прямому сенсі цього слова. Звертаючись до масових жанрів, ця література намагається говорити про складні речі доступною мовою”.

Однак повернемось до Гундорової, яка наголошує, що Чорнобиль збігся в часі з процесом розпаду тоталітарної радянської свідомості, ставши символічним тлом, на якому відбувається видозміна свідомості та самої літератури. Напевно, Чорнобиль був не так тлом, як каталізатором розпаду радянської системи і соцреалізму не тільки як мистецького стилю, а й як способу життя й світовідчуття імперської спільноти. У народі цей стиль прийнято називати «совєтчиною». Як на мене, це точне визначення. Коли чуємо: «Прийшли совєти, забрали, заборонили, вивезли, вбили», стає зрозуміло, що совєтчина — це форма імперської ідентичності. Тому ми розуміємо протистояння імперської й національної ідентичностей в українському постмодерні як протистояння митців, що є носіями національної ідентичності, совєтчини як форми імперської ідентичності. Неприйняття совєтчини — це вагомий об’єднавчий чинник для українського постмодерну. Себто як би сильно всі ці посмодерністи хотіли бути не конче кращими за своїх попередників, а швидше - іншими, саме через це стали аналогічними. Можливо не все зрозуміло, але приблизно так. Виправдовування - це перша ознака власної провини.

Уточнення потребує й визначення українського варіанту постмодернізму. Звичайно, кожен має своє уявлення про постмодернізм, одначе український був звільненням від тоталітарного минулого передусім у формі естетичного бунту проти совєтчини. До речі, між учасниками цього естетичного бунту й учасниками всіх попередніх українських національних змагань ХХ століття існує якщо не ідейний, то відчутний емоційний і психологічний зв’язок. Цей естетичний бунт проти совєтчини, був новою формою існування української ідеї, викликом і закликом до постколоніального натовпу, який важко було назвати нацією і громадянами. Погодьтеся, карнавал виявився своєрідним постколоніальним націєтворчим проектом, постмодерним сценарієм, написаним не для вузького чи широкого кола молодих зухвальців-бунтарів-богеми, а для натовпу, який, як показав час, не такий вже й безнадійний, бо еволюціонував швидше, аніж українські державні інститути й офіційне інтелектуальне середовище. Цей натовп довів, що складається не зі здеградованих лохів, а з людей, що хочуть правди. Недаремно український постмодернізм, втілений у «станіславському феномені», зародився саме в Івано-Франківську чи ширше - Галичині, де ще жевріли спогади про іншу, не совєтську естетику. Усі ностальгійні спогади про порцелянові горнятка, чудернацькі пляшки, старовинні фото й листівки, якими переповнені тексти авторів-станіславівців, які, можливо, декого й дратують, бо створюють культ утраченого раю — Австро-Угорської імперії, свідчать не тільки про пошук українськими митцями тієї ланки, що єднає їх з Європою на противагу совєтському розумінню Європи.

Джерелом українського постмодернізму є «низькі», бурлескні форми української літератури, він відкидає концепцію народності й національно-просвітницьку тенденцію. Саме у цьому запереченні — його провокативність. Спостереження Гундорової, згідно з яким соцреалізм перейняв народницьку концепцію, ідеологізувавши й надавши їй статусу масової культури, помітно пом’якшує постулат провокативності українського постмодернізму щодо традиції. Соцреалізм у формі популярного народництва спрофанував сутність української культури, її етнічну складову, перекреслив модерністські й авангардистські процеси в українській літературі ХХ століття (М. Семенко, М. Йогансен, В. Домонтович) і, додамо, вписав українську класику до імперського канону: чукчам заборонили полювати на оленів, натомість змусили перекладати Т. Шевченка, І. Франка — чекати золотого вересня 1939-го, а Лесю Українку — готувати ґрунт для когорти наступних революціонерів-підпільників.

Соцреалізм так дістав, що жодного іншого супергероя на території України, окрім доброго цісаря Франца Йосифа, як уже було сказано, не лишилося. Однак, незважаючи на певну усіченість, розірваність української літератури ХХ століття, таки можна відшукати в ній передпостмодерні явища — наприклад, «химерну» прозу 1970-х, а «київську іронічну школу» 1970 — 80-х років (В. Діброва, Б. Жолдак, Л. Подерв’янський) прямо зараховати до числа постмодерністів, оскільки іронічні письменники широко користувалися такими постмодерністськими прийомами, як іронія, колаж, суржик,