Однак поза цією прикладною метою поділ на генерації має вигляд досить штучний. Тому можна об’єднати «вісімдесятників» і «дев’яностників», акцентуючи на таких явищах, як «карнавальний» варіант українського постмодернізму групи «Бу-Ба-Бу», «риторичний апокаліпсис» Ю. Іздрика й Т. Прохаська, «метафізичний апокаліпсис» Є. Пашковського, феміністичний постмодернізм О. Забужко й неоавангард 1990-х років (С. Жадан, А. Бондар, В. Цибулько). Така картина об’єктивна, хоча й неповна. Адже з неї випадає кілька дуже важливих персонажів, наприклад, К. Москалець, М. Матіос, зрештою М. Рябчук як теоретик українського постколоніалізму. Важливо також зафіксувати певні перехідні від неомодернізму до постмодернізму явища (проза Є. Пашковського, О. Ульяненка). Автори-постмодерністи, які є водночас авторами постколоніального типу, є продуктивною для написання історії постколоніальної української літератури. Ця теза також дає розуміння того, що нова офіційна література («молодші лауреати»: В. Медвідь, І. Римарук, В. Герасим’юк) хай традиційніша і на сьогодні периферійніша від постмодерністської, але від цього не менш постколоніальна.

Вводячи до контексту українського постмодерну творчість Ю. Тарнавського, поєднуємо материкову українську літературу з діаспорною, спростовуючи цим думку про існування окремішньої, діаспорної української літератури, яку дехто з літературознавців старшого покоління й досі називає націоналістичною. Не можна обійти увагою й того факту, що такі російськомовні письменники, як А. Курков, подружжя М. і С. Дяченків, вважають себе українськими письменниками. Окремо виділяємо українську масову літературу (метаісторичні романи В. Кожелянка, порнографічно-еротичні Ю. Винничука, псевдодетективи Є. Кононенко, гостросюжетні повісті В. Шкляра, детективи Л. Кононовича та І. Роздобудько, а також повісті молодших авторів, написані переважно для молоді — С. Пиркало, Л. Дереша, Н. Сняданко, варто додати ще й тексти І. Карпи та С. Поваляєвої).

Хоча теза про існування української масової літератури є досить хисткою, бо, якщо зважати на тиражі й кількість перевидань, наймасовішими виявляться видання переважно інших авторів, аніж тих, що були названі вище. Найбільше видають, а отже й купують, тексти Л. Подерв’янського, Ю. Андруховича, О. Забужко і М. Матіос. Це свідчить про те, що української масової літератури у класичному сенсі не існує. Безперечно, це наслідок постколоніального статусу української літератури, відсутності розвинутого ринку й великих капіталів у книжковій сфері. Як зауважив один дотепник, біда в тому, що інтелектуальний рівень наших олігархів такий високий, що жодний з них так і не спромігся зайнятися українською книжкою. Сучасні українські видавництва багато говорять про розвал книгорозповсюдження, але мовчать про те, що самі також нездатні налагодити нормальне книговиробництво. Для них і досі найсуттєвішими залишаються витрати на друк мізерних тиражів. Що й казати, книжку С. Жадана «Гімн демократичної молоді» було видано «масовим» тиражем, аж (просто жах!) 5000 примірників. Супроти російських накладів, скажімо, останнього Пєлєвіна (150 тис.) — це «сила». Названі цифри також свідчать про «швидкі» темпи й «ефективність» нашого подолання совєтчини. Сучасні українські видавництва не готові інвестувати в автора, замовляти написання книжок й оплачувати їхню рекламу. Відповідно, про масові тиражі й масову літературу сьогодні не йдеться. Можна говорити лише про перші несміливі кроки в цьому напрямі та добрі наміри.

У концепції українського постмодерну варто детальніше спинитися на стильових, естетичних проблемах. Треба наголосити на іронічній грі і стилізації, маргінальному соціальному статусі героїв, якими найчастіше виявляються такі симпатяги, як богемний супергерой, поет-алкоголік, шизофренік-коханець, філософ-самоук, відлюдник-мисливець, нарцисична інтелектуалка, на апелюванні до «іншого» в пошуках власної ідентичності, критичній переоцінці національної культури, виявленні її табуйованих топосів і образів. При цьому звертаємось до тих імен, які, на наш погляд, є найзнаковішими – Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Є. Пашковський, С. Жадан, О. Забужко, Ю. Тарнавський. Ми вибудовуємо ієрархію імен, а не текстів, подаючи останні через кому, як рівноцінні. З погляду постмодернізму це природно, але з погляду історії літератури – не до кінця вмотивовано. Хоча, що таке історія літератури, як вона міняється з кожним перевиданням шкільних підручників?

Доки пишеться академічна «Історія української літератури» у п’яти томах, представляємо незаангажований і консолідований варіант історії української постколоніальної літератури або українського літературного постмодерну, поставивши поряд тексти старих, молодих, які ще лишаються молодими, й молодих, що плавно стають старими, тексти тих, хто переживає «великий» і «малий апокаліпсис», любить Відень, Львів, Київ, Житомир, Харків і село як метафору, пише серйозні романи, переробляє серйозні на несерйозні й анекдоти на повісті. Адже, як виявилося, відмінності єднають їх набагато більше, ніж одностайність.

Творчість А. Жураківського в контексті сучасного українського постмодерного дискурсу стоїть дещо окремішно і виділяється власне „академічним постмодернізмом”, а не розбалакуванням на якому і тримається „станіславівський феномен”. Для творчості А. Жураківського, пише Ю. Андрухович, була характерною «…стійка, тобто не поверхова, а внутрішня й органічна тенденція до shutdown – затемнення, вимкнення, зупинки (в тому числі й серця), чорної години…» Від розмови, запропонованої Жураківським, стверджує метр сучукрліту, «нам уже не відкрутитися, вона триває, їй не буде кінця…»

Більшість текстів А. Жураківського становлять собою замальовки в постмодерністському дусі – засновані на грі сенсами, номінаціями, алюзіями: «я чекатиму і дочекаюся. я каюся, але прийми мене, прийомна моя мати. я кай, bitch. ґерла моя ґерда. чисто мило. урок пройдено. утроба, число. тепер відкрий в мені свої ворота. сни, які