Отож, певна доля іронії у текстах Жураківського справді присутня, що дозволяє розглядати його головний роман «Сателіти» як двоплановий твір. З одного боку, твір буде цікавим для шанувальників фантастики та фентезі. З іншого боку – постійні алюзії з «Аліси» Льюїса Керрола та натяки на сучасну політичну ситуацію в Україні залишають чітке враження пародії чи то «стьобу» автора над поетикою жанру, що, безперечно, стирає межу між іронічним і трагічним.

Головний персонаж повісті на ім’я Орцо (хоча в кінці виявиться, що зовсім він і не Орцо, а Орест Серафим Ягель, регіональний абізор неоґностичної конфесії Спектакулярів, котрий помер від надвисокої дози препарату Еnavryl М). Очевидно, все, що включає основна оповідь – це мандрівка Орцо паралельним світом чи то світом його передсмертних марень. В принципі, він непогано розважився на прощання, оскільки, прийшовши до тями в родинному склепі, негайно провалився… в Країну чудес, де з подивом виявив, що він тепер не чоловік, а… Аліса. Тобто дівчина. Тобто Ліна: «Через кілька секунд дівчина, немов підкошена, впала попід гриб, гола до пояса, у чоловічих штанах і з приладом нічного бачення на голові».

У цілому Орцо (тобто Ліна) робить усе, що робила свого часу Аліса: плаває, росте, зменшується, кусає з одного боку і з іншого, бере участь у божевільному чаюванні тощо. А попутно знайомиться із жінкою з символічним ім’ям Юлія, котра відкриває Ліні її високу місію – стати Королевою Ріки й оновити Живий Образ. Зрозуміло, що там, де до справи беруться дві жінки, невдачі бути не може: «Юлія проникала в Ліну руками, язиком, думкою і довгастим рожевим скіпетром із теплої пульсуючої, немов зародок тіла, матерії», звершуючи таким чином посвячення в Королеви. Щоправда, пізніше виявляється, що Юля була заодно з вампірами: «Юлю, що ти коїш?.. Не входь із ними в коаліцію!!! …І тоді Юля схопила ту дівку і легко, начебто ненароком зламала їй шию у звірському укусі-поцілунку, а тоді витягла її тіло нагору, на сцену, і там, на очах у оскаженілих відвідувачів, випила з неї більшу частину крові». Звідси висновок: сови, тобто жінки, не ті, ким називають себе.

Звертають на себе увагу й містифіковані характеристики України – псевдо-реальної, про яку розповідає Орцо Статичним Олігархам: «Моя країна знаходиться в центрі материка, котрий зветься Лавразія. …Там є кургани і є трипільські поховання. …Живих серед людей небагато. … Більша частина флори і фауни міститься в Червоних Каталогах. Голуби гидять на Міцкевича. Клімат надпомірний, із схильністю до екофриквентності…». Інша іпостась України – край циклопів-гуцулів, для яких Ліна оновлювала Живий Образ і які презентували їй… чарівну Солонину (вищий ступінь сакралізації національних цінностей :): «Країна, її країна, виглядала казково. …Дим із коминів маленьких, наче іграшкових будиночків. …Квіти у волоссі дівчат, їх сором’язливі і водночас лукаві посмішки, стримані і дещо таємничі посмішки чоловіків. … вірні собаки, суворі. Але грайливі. Великі і ліниві пухнасті коти, наче живі подушки. …Святі і щасливі діти із піднятими вгору головами…»

І можливо, ця розмова, від якої нам не відкрутитись, не така вже й фатальна. Хоча Соціальний вибух як історичний факт кінця XX століття став причиною струсу свідомості, перевіряючи здатність Людини Нового часу до інтелектуальних авторефлексій, віднайдення і новоутворення джерел подальшого буття. Цей вибух супроводило величезне просторово-часове потрясіння... Та чи знають нинішні покоління, що і чим була Друга світова, чи знають вони про Берлінський мур? При бажанні потрібну інформацію таки можна знайти. Проте бажання виникає не часто. Мається на увазі бажання шукати інформацію. Сьогодні Друга світова війна — це СВЯТО 9 Травня із ностальгічними конвульсіями про паради-балагани. Код справжньої війни забуто, втрачено. Тепер перевернута свідомість людини загострює увагу на глобальних проблемах, виражаючи захисну реакцію. Час вимагає екосистемного мислення. Подібні потрясіння у витонченішій формі сприймають митці, які проектують глобальні трансформації буття у свій індивідуальний внутрішній світ. Із такого синтезу постають твори-переживання, твори-попередження, твори-заклики.

Розцитований українськими постмодерністами (чи тими, хто себе такими вважає) Ортега-і-Ґассет нібито й спромігся лише на те, аби сказати, що література — це «гра». Насправді ж саме Ортега-і-Ґассет ще на початку ХХ століття попередив про народження в постмодерній літературі тенденції «дегуманізації етичного». Сьогодні дегуманізована література перебуває на своєму олімпі. Сама спроба «дегуманізувати» етичне може здаватися жахливою. Згідно з Ортегою-і-Ґассетом, «митець, який спостерігає за сценою смерті, виглядає «нелюдяним». У постмодерній літературі саме поняття «митець» винищило себе за браком літератури. Може, за браком реального розуміння поняття «література», заміненого профанаціями?.. Є профанації, прокламації, демагогія, попса і блатняк, агресія та егоїзм. «Егоїстичність» сучасних митців відкриває шлях до деґуманізованої девальвації духу.

Власне, «егоїстичність» є прикметною ознакою