Жак Дерріда свого часу вказував на можливість літератури після кінця постмодерну, що стверджується як потреба децентрації літератури — зсув її самої з позицій абсолютної або кінцевої істини, як і з традиційних абсолютних цінностей (буття, Лоґоса, ідеї, істини, значення, єства, екзистенції) всередині літератури. Сучасна українська постмодерна — так би мовити, іздрико-ірванцівська, — власне, і є прикладом «дегуманізації етичного», а також — деестетизації гуманістичного. Тому вона так вороже сприймає саму категорію «ВІЧНОГО». За словами Оксани Пахльовської, «їй потрібна моментальність «фастфудівських» дивідентів, а не терпляче чекання на майбутній відгук (і готовність до того, що він не швидко надійде)». А в Олександра Ірванця можна натрапити на такі естетичні обертони:

...На водах морів твоїх сплять кораблі:

криголами, сейнери, траулери, китобої, канонерки, джонки, чайки

катамарани, есмінці, авіаносці, крейсери, катери, тримарани, байдарки,

каное, галери, моторки, галеони, яхти, барки, баржі, рудовози, танкери,

міноносці, кліпери, —

а окремо від них —
каравели й гондоли.

Сплять люди в будинках,
і навіть поети —

оті джони донни твої,
дон жуани, гандони...

Це поетичне Слово-Логос нашого Часу! Крізь яку «тугу дисонансів» може здійснитися еманація Слова? Якою ж є онтологія літератури для тих, хто позиціонує себе в річищі українського абсурдно-безмежного постмодерну? Сергій Жадан якось сказав в інтерв’ю газеті «Поступ»: «Література для мене — це не професія, не заняття і навіть не захоплення. Якось так випадково сталося, що я займаюся літературою. Я її, за великим рахунком, і не люблю, і не читаю. Я дивлюся телевізор, дивлюся мультфільми і слухаю музику».

Але якраз у такому стані народжується справжня література. Мається на увазі духовний стан. Коли література є самодостатньою. Коли вона твориться не для того, аби збунтувати народ чи ще для якого-небудь благодійництва, а просто так.

За словами профессора О. Пахльовської, «на Заході зараз же теж «роман» без наркотиків, інцесту і подібних інкрустацій не підлягає «піарній» розкрутці. При цьому забувають про елементарну річ: насправді світ людських переживань не набагато й змінився порівняно з минулими віками і навіть тисячоліттями. І екзистенційний простір «нормальності» і сьогодні набагато складніший, як простір перверзій».

Немає вибуху, ризику. Є претензійна імітація. У центрі — вперто культивована естетика маразму. Українська постмодерна пострадянська література — це спроба виходу з концентраційного табору стагнації шляхом сміховинної стихійної літератури. На жаль, цей вихід був підхоплений масовою культурою, а тому життєствердний сміх поступово перейшов у сатиру, а далі — у гротескну конвульсію поетичного мислення та естетику маразму. Читаємо в «Польових дослідженнях...» Оксани Забужко: «та тільки ж вони всі хочуть говорити, хочуть відсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читаєш, а куди їдеш, а чи маєш мужа, треба вимишляти легенду, «Как вас зовут? — Ирина», — було, було раз і таке, окошилось міцним, до залізного посмаку, поцілунком у під’їзді, вивинулася — втекла, посміюючись до себе, їм усім треба перемагати, от у чім справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота-хлорофіл-кисень, вони не вміють, і той чоловік, який зараз доходить десь у пенсільванській пущі на єдинокровній ласці братів-діаспорників, без цента за душею й без слова англійської (а мав же час підучитися, прид-дурок)!»

Історія в дискурсі останнього десятиріччя неодноразово і в різних варіантах відтворювала «духовну порожнечу» на місці традиційних форм етичного устрою — порожнечу, в якій надалі твориться щось неординарне... Взагалі не досить зрозуміла категорія «неординарного» в цьому контексті. Бо і досі живе ВІЧНЕ. Тільки не в постмодерні. Постмодерна культура не випадково бореться з цією категорією: це для неї категорія незручна, а часом і загрозлива.

Як стверджував свого часу німецький філософ і соціолог Г.Зіммель, представники одного шару об’єднуються внаслідок їхньої загальної ворожості до членів іншого шару або групи. Феномен «референтної групи» — це теж наслідок ентропії і попередньої «заданості», інтенціональності «послання». В кожній секті — свій «пророк», але їхній спільний ворог — той, хто це бачить (і насамперед — реальний «пророк», якщо такий є). Хто не з нами, той проти нас, — спадок більшовицького насилля. Ієрархізація «референтних груп» — це якраз і нездатність до свободи особистості, страх бути собою.

Зовнішня «презентабельність» (майстер-класи і перформанси) сучасної постмодерністської літератури вимагає пристосування до неї й нашого мислення. Це спричиняє регресію до егоцентричного мислення,