V. Психологізм в інших творах Гі де Мопассана

Дуже багато розповідей Мопассана і його роман „Життя” написане в іншій, об'єктивній, зовні не оцінювальній  манері: художник як би тільки бажає зі всією точністю змалювати життєву подію, зі всією ретельністю відтворити вчинки і поведінку своїх персонажів, та варто немов осторонь, утримуючись від особистих оцінок і надаючи читачам самим зробити потрібний висновок.
Смерть Флобера була страшним ударом для Мопассана, глибоко і вдячно люблячого свого вчителя. Мопассан став діяльним учасником комітету із споруди пам'ятника Флоберу, писав про нього статті і гаряче захищав його пам'ять від нескромних і лихослівних мемуаристів.
У 70-х роках і особливо в період роботи над „Пампушкою”  Мопассан досить близько зійшовся з Емілем Золя і з групою молодих письменників, що іменували себе його учнями. У 60—70-х роках Золь став найбільшим теоретиком естетики натуралізму, яку віддав значну дань і в своїй творчості. Проте, будучи по всій основі своєї творчості представником критичного реалізму, Золь бажав бачити в натуралізмі тільки модернізовану і поглиблену його форму, і він залишався значною мірою тому чужому руху, який, прикриваючись його ім'ям, як глави школи, вступило, по суті справи, в боротьбу з принципами критичного реалізму і врешті-решт перетворилося на один з перебігу літератури декадансу. Як би ні були численні і істотні помилки Золя, він ніякого відношення до декадансу не мав.
Відважна діяльність Золя, як прогресивного художника, скажено обсвистуваного реакційною критикою, його величезний талант викривача і борця, що залишається незмінно вірним своїм задачам, не могли. Не виробляти на Мопассана сильного враження, хоча в якості, учня Флобера він вельми критично відносився до натуралістичної теорії Золя. У „Пампушці”, написаній ним для збірки, що склалася з творів Золя і його учнів, натуралістичні впливи у Мопассана ще не виявилися. Проте спілкування із Золем і особливо з його „ортодоксальними”    учнями (на зразок Гюїсманса, близькість до манери якого французька критика відзначає в розповіді Мопассана „В лоні сім'ї”) сприяло проникненню у творчість  Мопассана деяких натуралістичних впливів. Вони виявилися у ряді розповідей, що увійшли до збірки   „Заклад Телье” (коли були написані ці розповіді, точно не встановлено, деякі, можливо, і до „Пампушки”), і утворили як би якийсь тимчасовий     „натуралістичний”    тип творчого шляху Мопассана.
Проте збірка неоднорідна: у прекрасній розповіді „Тато Симона”    Мопассан дав достовірно правдиве, у дусі критичного реалізму, зображення робітників, зовсім не перетворюючи їх в тваринах, як робили натуралісти, а в „Історії однієї батрачки” поряд з натуралістично виписаними епізодами показав, що, не дивлячись на грубість життя, що зображається їм, селяни залишаються людьми, що уміють, наприклад, просто і людяно дозволити питання з усиновлення „незаконної”  дитини (як не зуміє зробити цього жоден представник „вищих” класів в інших розповідях Мопассана).
Надалі Мопассан відійшов від так грубого життєвого матеріалу, який присутній в більшості розповідей „Закладу Телье”, і звільнився від відчуття відомої скутості цим матеріалом. Він став гаряче протестувати проти властивого натуралістам творіння документа  — того „справжнього” життєвого факту, який нібито тільки і належить точно скопіювати; натуралісти, що ганялися за такими „справжніми фактами”, „справжні вирази”, що старанно заносили в свої записники, щоб потім вставити їх в свої книги,  чи бути в очах Мопассана „ганчірниками”.

Після „Закладу Телье” здорова і життєрадісна творчість Мопассана поступово звільняється від натуралістичних впливів. У таких збірках, як „Розповіді вальдшнепа”   (1883), „Сестри Рондолі” (1884), „Туан”(1885) і ін., розкривається нова чудова якість мопассанівського критичного реалізму — його бадьорий гумор. Сміх Мопассана прозвучав з тим більшою силою, що натуралістична література зовсім його не знала.
Мабуть, з часів Беранже ніхто не вмів так сміятися у французькій літературі, як сміявся Мопассан: тому свідчать розповіді „Етасвінья Моренний”, „Заступник”, „Туан”, „Мій дядько Сосен” і багато інших. Гумор Мопассана, нерідко пов'язаний з фривольними мотивами і еротичними ситуаціями, носить особливий, чисто національний характер, висхідний до старовинної французької літературної традиції — до середньовічних фабльо, коротким смішним розповідям у віршах. Мопассан висміює хитрість, жадність, скупість, пристрасть до наживи своїх персонажів, їх духовне убозтво, нестійкість їх поглядів, а ще частіші їх подружні зради, пригоди альковів, різні любовні казуси.
Добродушний гумор Мопассана з часом став витіснятися гнівною сатирою. „Наше суспільство від донизу верху нескінченно сміхотворно, - писав Мопассан, - але сміх у Франції загаснув, —той їдкий, мстивий, смертоносний сміх, який в минулі століття вбивав людей наповал вірніше, ніж куля або удар шпаги. Та і хто може сміятися? Всі самі смішні. Наші дивовижні депутати схожі на акторів лялькового театру. І, подібно античному хору, наші добродушні сенатори гойдають головами, нічого не роблячи і нічому не перешкоджаючи”.
До середини 80-х років, відповідаючи зростанню суспільної незадоволеності правителями Третьої республіки,