VI. Висновоки:

Бурхливі зміни, пов’язані з еволюцією в суспільному житті, призвели в кінці ХІХ ст. до зміни ієрархії жанрів. Якщо раніше визнані письменники (у французькій літературі – В.Гюго, Ф.Стендаль, О.Бальзак, Е.Золя; в українській – І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін.) писали великі романи, що вважалися «найвищим» жанром, то тепер романи створюються другорядними авторами, а талановита молодь звертається до малих епічних жанрів, котрі виявилися більш адекватними ритмові часу та їх власним творчим уподобанням. «новела, – писав І.Франко, – найбільш універсальний і свобідний рід літератури…» Проте кожна національна література має свої специфічні проблеми жанрової типології, для розв’язання яких враховуються національні та історичні традиції та досвід літератури інших народів. Однією із закономірностей розвитку літератури різних народів є процес трансформації фольклорних жанрів у прозові форми красного письменства. «Олітературнене фольклорне оповідання, – як слушно зауважує І.Денисюк, – базується переважно на подійності, фабульній цікавості» Фольклорними джерелами малої прози виступають казки, з їх фантастичними елементами і моралізаторською тенденцією, анекдоти фацеції, з їх гумористичним, іронічним та сатиричним підтекстом, народні пісні та балади з високо ідейним та героїчним пафосом. Спільною ознакою творів з новелістичною тенденцією є зображення однієї події з несподіваною кінцівкою, сконденсованою та яскравою дією. Історичний ретроспективний погляд на розвиток новели виявляє цілу низку її жанрових модифікацій. Рух західноєвропейської новели від фольклору до літератури проходив через проміжні етапи, які виявилися у