Наскрізний образ дзвоника, створений письменником, виявляється тією характеристикою, яка напрочуд зримо підсилює і довершує відчуття нестерпності казарменого режиму. Дзвоник паралізує волю дитини, сковує її думку, несподівано вривається в її спогади. Це так вражає дівчинку, що у неї з‘являється думка про самогубство.

Прийом персоніфікованого одухотворення, майстерно застосований письменником, дав змогу глибоко і всебічно розкрити образ головного персонажа. Загнана всередину зненависть дівчинки до свого «мучителя» (власне, до казарменого режиму притулку) починає переходити у чорний відчай. Такі зміни в психіці дитини є природними, адже ж усі твердили Наталі, що вона ще й дурна. Справді, не розуміючи чужої мови, не розуміючи того, про що йшлося на заняттях, дівчинка вчилася погано. Але ж вдома вона все розуміла, була жвавою і дотепною в колі подруг, ніхто краще за неї не вмів співати чи розповідати казки. Так у творі проводиться важлива педагогічна ідея: якщо школа, вихователі нав'язуватимуть дитині свою волю, не прагнутимуть зрозуміти її душі, найкращі наміри приречені на невдачу.

Безнадія пойняла всю істоту Наталі, в її душі визріває рішення через самогубство вирватися з неволі. Думка про колодязь не полишає дівчинку, а тут ще й дзвінок шістнадцять разів на день ніби наказував їй: топись, топись, топись. І зрештою дівчинка просить у виховательки дозволу втопитися н колодязі. Це прохання ніби акумулює весь розпач сирітки і стає завершальним акордом в історії моральних страждань дитини.

Оповідання «Дзвоник» — одна з вершин в українській дитячій літературі. Та, власне, Грінченко сягнув найвищого рівня світової реалістичної новелістики, І якби він не створив більш нічого, то цей твір прославив би його як талановитого прозаїка.

Б. Грінченко був одним із перших прозаїків, які показали нестерпне становище сільського вчительства в буржуазно-поміркованому суспільстві. Типові грані життя народної школи відображені в оповіданні «Екзамен» (1884). В ньому порушено кілька болючих питань навчання і виховання сільських дітей, праці народного вчителя, його залежності від тих, хто, незважаючи на своє невігластво, заправляв справами освіти. Тут показано повну залежність учителя від інспекторів-невігласів, з неприхованим осудом розкладається реакційна політика царизму в галузі народної освіти. Вірогідність зображення підтверджується спогадами самого письменника, який учителюючи зазнавав постійних переслідувань з боку шкільного начальства та сільських властей. Вражає реалістичними подробицями опис шкільного приміщення — з ямами, повибиваними чобітьми в земляній долівці, з обдертими стінами, перекособоченими партами, перехнябленим стільцем.

Викривальний пафос твору наростає з кожним епізодом. Стомилися діти, чекаючи на приїзд інспектора, що проводитиме екзамен. Картина екзаменування характеризує не стільки школярів, як їхнього «екзаменатора» — обмеженого, тупого, але сповненого пихи чоловічка, що вибився в міського крамаря, а потім директора повітового банку. Повчаючи дітей, вій демонструє свою абсолютну неписьменність.

В оповіданні “Непокірний”(1886) розкрито цькування старшиною писарем, урядником нового вчителя, бо той видався сільським властям підозрілим, не благодійним, адже не мав благородного виду, розмовляв по-мужицькому, полюбив голод ранцевого хлопця, цурався їхньої компанії. Хоч “доношеніє” сільських верховодів було наклепницьким, брехливим, однак шкільне начальство звільняє непокірного вчителя. Так звужується коло. Чесній і порядній людині не знайти справедливості у світі беззаконня і соціальної правди.

Твори Грінченка, присвячені цій темі спрямовані проти них, хто брутально зневажав особистість народного інтелігента. Письменник відтворив вродженість буржуазно-поміщицької системи до всіх, хто щиро працював на ниві освітніх працівників.

Сувора правдивість у моделюванні життя, утвердження високих гуманістичних ідеалів, наснаження розповіді ліричною схвильованістю, що характеризує ставлення автора до зображуваного, велика художня майстерність — такі добрі якості оповідань Б. Грінченка.

2. Соціально-побутова психологічна драма Івана Франка «Украдене щастя».

Іван Франко постійно цікавився проблемами драми як літературного роду, шляхами її розвитку в європейських літературах. Йому належить чимало теоретичних та історико-літературних розвідок про українську драматургію і театральне мистецтво.

У драматичних творах Франко намагався порушувати ті проблеми, які хвилювали сучасників. Він завжди мав на увазі, щоб при сценічному втіленні п’єс глядач перейнявся їхніми ідеями, щоб театр був справжньою «школою життя». У цьому зв’язку драматург звертається до тем з життя селянства, показує гірке становище народної інтелігенції.

Іван Франко у драматургію активно входить у першій половині 90-х років XIX ст. (хоч у цьому жанрі виступав значно раніше). Тоді створив свої найкращі п'єси, що стали окрасою українського театру,— «Украдене щастя», «Рябина», «Учитель», «Сон князя Святослава», «Будка ч. 27», «Кам'яна душа», «Майстер Чирняк».

Шлях Франка-драматурга до театру був складним і болісним. Власті калічили Франкові твори. Галицьку цензуру лякав викривальний пафос його п'єс. Письменникові доводилось долати адміністративні перепони, цензурні бар'єри. Бували випадки, коли він переробляв, «підправляв» деякі свої драми, щоб тільки їх побачив глядач.

П'єсою «Украдене щастя» Іван Франко вказує трудящим, де криється причина їхньої трагедії. Тож недаремно австрійська цензура не допускала її до постановки в такому вигляді, в якому її написав автор. І тому не випадково перший варіант п’ятиактної драми мав назву «Жандарм», проте, щоб уникнути конфлікту з цензурою, оскільки зачіпалося життя урядової особи, драматург змушений був дати п’єсі інший заголовок. Нова назва чіткіше відбивала ідейний пафос драми, адже щастя було вкрадене не тільки в селянина Миколи Задорожного, а і в його дружини та її коханого – жандарма Михайла Гурмана.

Сценічне народження п'єси «Украдене щастя» відбулося 16 листопада 1893 року у львівському театрі «Руська бесіда». На прем'єрі був присутній письменник. Хоч драма йшла