Микола терпів не лише муки неволі, він мучився любов’ю до Анни. А вдома тим часом «цісарський слуга», жандарм, зруйнував його сім’ю, зневажив його честь, украв щастя. Зраду жінки Микола переживає як найтяжче горе.

Трагедія відкинутої любові породжує в його серці не злобу, а співчуття до дружини . « .Я тебе розумію,— каже він.— Я люблю тебе. Мені жаль тебе, як власної душі. Я не хочу бути твоїм катом .» Зневажений чоловік, неписьменний наймит виявляє високе благородство. Для щастя і душевного спокою Анни він готовий на самопожертву. Високе розуміння родинної честі примушує його приховувати від людей свою сімейну драму.

Зв'язок Анни і Михайла, чорна зневіра приводить Миколу до горілки. У ній він топить своє горе, але спокою не має. Тепер Задорожний зневірився в святості бога: «Ні, кумове чесні, вірте мені чи не вірте, а мені здасться, що пан біг часом собі сміх із нас робить». Для Миколи втрачений сенс життя. Михайло звинувачує його, що він украв у нього щастя . « .Весь світ догори ногами перевертається». Він, Микола, «втоптаний у болото, обдертий з честі, супокою і поваги, зруйнований, зарізаний без ножа»,— виявився злодієм? То ж у нього вкрали щастя!

Підбадьорений сусідами, захмелілий від горілки й горя, знівечений, Микола вирішив стати на двобій. Обурення вийшло з берегів. Він плюнув в обличчя жандармові, випростався і запустив сокиру Михайлові в груди. Удар був смертельний. Акт убивства логічно випливає із зіткнення супротивних сил. Живучи у вічному рабстві, підкоряючись тяжким обставинам життя і силі влади, Микола зберіг почуття гідності і обстоює своє право на життя, на щастя. Образом Миколи Задорожного письменник демонструє незбориму силу змученого народу.

Доля Анни склалася нещасливо. Рідні брати її — «найтяжчі вороги». З їх лихої волі вона нудить світом з нелюбим Миколою. Глибоко в душі носить своє горе, тамує біль похованого в серці кохання. З'явився Михайло. Буревієм ввірвалася в її душу настояна на муках і тривозі, зболена розлукою недолюблена любов. Починається складна боротьба розуму і серця. Своєму чоловікові вона присягала на вірність. Присяга освячена церквою. Зламати її не можна. Анна боїться брати гріх на душу. Але заглушити голос свого люблячого серця Анна не змогла. Франко зумів проникнути в духовний світ героїні, вловити порухи її душі, показати складний психологічний поєдинок. Весняне повноводдя жіночих почуттів вилилось з берегів, прорвало усталену віками греблю церковних канонів. У четвертій дії Анну вже не мучить становище дружини і коханки. Психологічно вона відкинула шлюбні обов’язки, відчула право на радість і щастя. Кинувши виклик суспільству, вона підноситься над ним. Їй хочеться жити по любові, а любов її всесильна. В її ім’я жінка жертвує всім. «Та й чи ж не віддала я йому душу свою, все, що може віддати жінка любому чоловікові: душу свою, честь жіночу, свою добру славу. Сама себе на людський посміх віддала. Ну і що ж? Мені байдуже! Він для мене все: і світ, і люди, і честь, і присяга».

Це вже інша Анна – смілива, відчайдушна, послідовна в боротьбі за своє, хай навіть короткочасне, але справжнє щастя, бо воно осяяне вільною любов’ю. але трагедія її в тому, що Михайло тепер не той, яким був колись. Він – жандарм. Любов засліпила Анну, і вона не помітила в ньому змін.

Душевна краса скривдженої, обкраденої жінки постає перед нами у своїй повноті, величі. Образ Анни захоплює глибокою художньою довершеністю, він належить до найкращих жіночих образів не тільки в українській, а у світовій драматургії.

У минулому Михайло Гурман – сільський хлопець, син бідної вдови, «чесний парубок, може трохи гарячий, запалкий, але кривди не любив, неправди не міг знести». Таким його знала Анна. Таким полюбила. Гаряче любив Анну і Михайло. Для нього вона – єдиний і найдорожчий скарб. Могла навіть зробити з нього доброго, порядного чоловіка. Але їх шляхи розійшлися. Цісарська вояччина, солдатська казарма духовно скалічили Гурмана. З вистудженим серцем повернувся він у село, продав землю, став жандармом. Безкарне жандармське життя остаточно здеморалізувало його, виховало з нього вірнопідданого цісарського слугу, посіяло в душі жорстокість, підступність, егоїзм, душевну кволість. Він не спроможний боротися з людським злом, а робить зло іншим. На його боці цісарське конституційне право. Ціною кривди інших Михайло здобуває своє щастя, роблячи Миколу нещасним. Дорогою ціною заплатив за це Задорожний. Жандарм посягає на його волю, підозріває у вбивстві родини шинкаря.

Найяскравіше розкривається образ Гурмана у ставленні до Анни. «Признаюся тобі, - каже Михайло Анні, - в першій хвилі, дізнавшись, що ти вийшла замуж за отсього тумана, я був лютий на тебе. Я був би забив тебе, коли б ти була де близько. Я цілими днями бігав, мов одурілий, по полю і кляв тебе, просив на тебе у Бога найтяжчої кари, найстрашнішого лиха».

Та любов Михайла вже не та, що була колись. На свої стосунки з Анною жандарм дивиться як на тимчасову розвагу, своє зранене серце гоїть миттєвим задоволенням. Для нього щастя довго не триває. «Щастя все – день, година,