Реферат

Діти

Діти - своєрідна категорія читачів. Вони фантазують. З часом перетворюються в дорослого читача, а для цього їм потрібно "ввібрати" в себе хороші думки, приклади благородних вчинків, картини навколишньої краси. І якщо усього цього юні читачі наберуться достатньо, вони створять прекрасний завтрашній день.

А що може „ввібрати” дитина яку залишили без нагляду, викинули на вулицю, на самостійне виховання? Так звана – дитина вулиці. Яка й підбирає у період найбільшого розвитку, закладання у свідомості принципів та моральних цінностей, все, що підкидає їй ця вулиця, без контролю.

Що ж виросте з цих дітей?

Покоління, що виросло без Інтернету, відеоігор та конструкторів "Лего", добре пам'ятає захоплюючі й дотепні дитячі видання – яскравий доказ того, що не все в нас було поганим за радянських часів. З якою радістю діти чекали тоді поштаря, і скільки задоволення приносили оті журнали – хай навіть поліграфія та папір залишали бажати кращого.

Сучасна книга для дітей, як і для дорослих, значно відрізняється від літератури радянських часів. Вона дуже строката за змістом, метою, часто-густо вирізняється якістю зовнішнього оформлення.

В порівнянні з минулими десятиліттями репертуар та тиражі української літератури для дітей значно звузились (крім фольклору). Це, звичайно, негативно відображається на задоволенні читацьких запитів.

Покоління, що підростає, повинно мати своїх героїв, казкових, мультиплікаційних. Тих у яких воно може вчитися, яких матиме за приклад поведінки, принципів життя.

Невже збідніли творчі інтереси українських дитячих письменників? Чи потрібні інші підходи до книговидавничої політики?

В Україні книжки для дітей спільно з авторами створюють 250 видавництв. Зареєстровано 400 періодичних видань, що мали б друкувати твори для дітей. Але ніхто з них не досліджує, не відстежує літературного процесу.

У радянські часи за публікаціями у журналах “Малятко”, “Барвінок” формували цікавий і потрібний літературний щорічник “Дванадцять місяців”. На сторінки щорічника потрапляли найцікавіші твори. На жаль, таке потрібне видання, “пішло на дно”.

Близько чотирьох десятків дитячих видань – здавалося б, більш ніж достатньо, щоб задовольнити будь-чиї смаки, вподобання та фінансові можливості. Але придивившись більш пильно, можна помітити, що не менше 90 відсотків яскравого й барвистого "читва" більш скидається на яскраві картинки: грубуватий дизайн, псевдоукраїнська лексика, ріжуча ніжне дитяче око кольорова гама й занадто дрібний шрифт. На жаль, у нашій державі досі не існує комісії, яка б слідкувала за дотриманням гігієнічних, естетичних та педагогічних норм щодо дитячої періодики.

То де ж повинна висвітлюватися літературна критика, що тримає в полі зору тенденції розвитку дитячого підрозділу української літератури?

У вищих навчальних закладах немає навіть окремих кафедр дитячої літератури — їх приєднано до інших. А як же тоді захист дисертацій з дитячої літератури?

Дитяча література може бути високоприбутковою — потрібна лише увага видавців, держави до майстрів слова. Назріла потреба створити товариство з науково-методичним часописом, яке об’єднало б письменників, видавців, педагогів для порятунку й розквіту дитячої літератури.

В Україні за всю історю від Київської Русі й донині навіть часопису щодо книговидання для дітей не було ("Весняні обрї" та "Література. Діти. Час" - щорічні збірники, а не часописи; а сучасні "Дитячі бібліотеки України" та "Шкільна бібліотека" - фахові вузько-спеціалізовані видання з бібліотечної справи).

Але доки такого спеціалізованого часопису нема, могли би прийти на допомогу журнали — “Дніпро”, “Дзвін”, “Кур’єр Кривбасу”, “Березіль”. Було б добре, якби там запрацювали дитячі сторіночки, де не лише оспівували б сонце-віконце, а й друкували аналітичні матеріали. Було б непогано, якби дитячі письменники розповідали про принади дитячої літератури студентам відділення літературної творчості Національного університету. Адже можуть багато розповісти про тонкощі письменницького ремесла Всеволод Нестайко, Борис Комар, Михайло Слабошпицький, Анатолій Качан. Потрібна всеукраїнська дитяча газета, потрібен тісніший контакт з міністерствами культури та освіти. Бо ж справа спільна, а ось порозуміння між нами бракує.

Кандидат історичних наук, яка 20 років займалася науковою діяльностю в галузі книговидання для дітей, Наталя Марченко ратує за створення науково-методичного видання часопису.

„Літературно-критичне видання часопису - мертвонароджена дитина. На даний час автори й не критики можуть навіть гідно заповнити відведені на дитячу літературу сторінки в уже існуючих виданнях. Тому, власне, ті сторінки й зникли.

Саме створення науково-методичного видання з ваківським грифом (філологія, історія, мистецтвознасвтво), яке дасть змогу повернути обличчям до книговидання для дітей, науковців, дасть змогу винести на світ читача незаангажовану грунтовну критику, відродити написання статей в жанр "життя творчість" щодо письменників для дітей, продовжити розмову про теоретичні та прикладні проблеми самого тексту для дітей. Дозволить ввійти в міжнародну спільноту, де в кожній європейській країні є як не інститут дитячого читання, то хоч асоціація вчених, що переймаються цими питаннями.

Коло зацікавлених, хай по крапельці, але буде формуватися.”

Як би не критикували літературу раданських часів через її ідейну спрямованість, та підгрунтя все-таки там було міцне і гідне. Кожен твір, що входив до підручника літератури, був детально вивчений, проаналізований, відредагований. Так, там була велика цензура і твори, що були замовлені у відомих дитячих письменників, були скурпульозно порізані та перероблені, перш ніж увішли до хрестоматії. Проте влада виділяла значні кошти на цю справу, найкращих фахівців, створювала ради та комітети по дослідженню дитячої літератури. Мабуть чітко розуміли урядовці, яке велике значення мають твори, на яких ростуть діти. І хто з них потім виросте.

Нажаль, таке враження, що зараз це питання останнє у черзі важливих питань держави.