“веселість серця” є характерною ознакою щастя, до якого прагнуть люди: “О, сколь дорога ти. Радость сердечная!”зане до певної міри також із самотністю, яка схиляє до роздумів, до пізнання самого себе. Звідси – відраза до “городов многолюдних”, де панує егоїзм, користолюбство, гірка неволя і розпуста.
Сковорода шукає душевної рівноваги осторонь від суєтного світу. В гармонії з природою, яка приносить йому неповторне відчуття повноти життя:
О дуброва! О свобода! В тебе я начал мудрець,
До тебе моя природа, в тебе хощу и умереть.Якщо вірші та пісні Григорія Сковороди насичені філософськими роздумами про становище людини в суспільстві і розкривають внутрішній світ поета, то його трактати сповнені філософських роздумів про щастя в житті людини, про її взаємини з навколишнім світом. Філософ учив, що справжнє щастя полягає в єдності самопізнання, істини і праці. Він підкреслював, що прагнення до творчої праці лежить у самій природі людини. Праця відрізняє людину насамперед від тварини. Вона є найголовнішим джерелом радості, насолоди і щастя.
На думку, Григорія Сковороди, праця самою природою призначена супроводжувати все життя людини, вона – всеперемагаюча сила, без якої немає ніякого людського добра. Але праця стає радістю і щастям лише тоді, коли вона відповідає індивідуальним природним нахилам людини, є “Гродною”, вільною. І навпаки, “несродная” праця не приносить їй ні насолоди, ні морального задоволення, а суспільству завдає непоправної шкоди. Така праця є мукою, вона позбавляє людину “радощів сердечних”, прирікає її на гіркий смуток, нудьгу. Пояснюючи, чому люди часто обирають працю без любові, без “сродності”, Сковорода підкреслює, що причиною цього є нестримне прагнення до матеріальних благ, привілеїв, високих чинів і гучної слави. Щоб бути щасливою, людина повинна пізнати себе, свої здібності і вибрати відповідно до них той чи інший вид суспільно корисної праці.
Разом з тим у своїх філософських і художніх творах Сковорода викривав дармоїдство, користолюбство, зажерливість і кликав народ до іншого життя, до інших розумних порядків.
2. Микола Вінграновський. Твори для дітей
Микола Степанович Вінграновський народився в 1936 році в місті Первомайську на Миколаївщині. Йому було лише п’ять років, коли почалася Велика вітчизняна війна, тому й дитинство його було тривожним і важким.
Микола Вінграновський почав писати вірші у студентські роки. Перша поетична збірка “Атомні прелюди” вийшла в 1962 році, а у 1967 році побачила світ друга поетична збірка – “Сто поезій”.
У дитячу літературу письменник прийшов теж зразу – на початку шістдесятих років. У журналі “Ранок” з’явилися оповідання “Бинь-бинь-бинь” і “Чорти”. Друкувалися й перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку “Андрійко – Говорійко”, а трохи пізніше – книжки поезій “мак”, “Літній ранок”, “Літній вечір”. Автор оповідань і повістей “Первінка”, “Сіроманець”, “Гусенятко”, “На добраніч” та інші.
Микола Степанович був поетом, прозаїком, кіноактором, кінорежисером, сценаристом. Звідки в однієї людини скільки талантів? Микола Вінграновський казав: “Воно виходить у мене, сказати б, само по собі. Це не моя примха, не спеціальна запрограмованість. Справді, десь воно само у мене йде – і дитячі книжки, і твори для дорослих, і режисура, і ті ролі, що їх зіграв як актор. Це не обтяжує і не заважає. Навпаки, якось змінюється ритм твого внутрішнього життя”
Таємничість поезії Миколи Вінграновського, незважаючи на глибокий ідейно – художній аналіз, досі залишається нерозгаданою.
Уже стало шаблонним твердження, що поет дивиться на світ очима дитини. Але мало хто з поетів обходиться без імітації дитячої наївності, психології, і не лише у творах для дітей. Це дуже цікава і мало висвітлена тема. “До нас прийшов лелека з косою на плечі” явно ж писалося без оглядки на дошкільнят. Вінграновський часто вдається до “примітивізації” поетичного малюнка чи психології: “У зайченят веселі зуби”, “важкий ячмінь...бджолу за лапку лоскотав”, “Зайці передніми лапами котять капусту з поля”. Це є той “дитячий примітив”, перед яким досконалість розводить руками.
Поетичний світ Миколи Вінграновського надзвичайно цікавий, багатий, яскравий, барвистий. Автор вміє зазирнути у душу дитини, проймається її інтересами, турботами. Візьмемо для прикладу його поезію “Перша колискова”. Як відомо, залишає глибокий слід у дитячій душі. Особливістю колискових пісень є те, що їм властива проста мелодія і розмірений ритм, що відповідає гойданню колиски. Виконуються вони заспокійливим, монотонним, дедалі тихішим голосом. Слова у колисковій пісні прості, пестливі й близькі для дитячого сприйняття. Перші рядки вірша налаштовують на спокій, на сон:
Спи, моя дитино золота,
Спи, моя тривого кароока,
В теплих снах ідуть в поля жита,
І зоря над ними йде висока.
Автор добирає дуже ніжні звертання: “дитино золота”, “тривого кароока”, “гіллячко голуба”... Але разом з тим із поезії випливають і громадянські мотиви, які виражені словами: “...В тобі не спить хай Україна”, бо “вона – для тебе і для світу”. В поезії використано також чимало казкових образів, котрі надають висловлюванню таємничості звучання, наприклад:
Тіні сплять і сонна яворина;
Капле сон сріблястий з верховіту.
Колискові мотиви звучать і в інших поетичних творах Миколи Вінграновського. Проста й зворушлива картина постає в уяві читача, коли той слухає вірш “Приспало просо променя”. Налаштовуючи “просеня” на сон, “просо” наче заспокоює його, просить щоб воно нічого не боялося, “заплющило косеньке око”, оскільки “залізли коники в снопи, і хмара спить високо”, “заснув у ліс сірий вовк”, а за цей час “в солодкім сні біля води “ ростиме для зайченятка капуста. В останніх рядках поезій автор звертається до дитинки із простими і щирими