Знак хреста робимо в той спосіб, що складаємо три пальці правої руки (символ Пресвятої Трійці), а мізинець і передмізинний згинаємо до долоні (на знак двох природ Христа: Божої і людської). Зложеними трьома пальцями робимо хрестоподібний знак: кладемо пальці на чоло, груди, праве і ліве рамена. Покладення трьох пальців на чоло означає освячення ума, на груди – освячення серця, а на два рамена – освячення людських діл, які руками виконуємо; тим самим засвідчуючи, що наш розум, серце і фізична міць присвячені служінню Богові. Знак хреста під час Літургії робиться при кожній згадці Пресвятої Трійці, а також, коли священик благословляє.

Часто поняттями руху окреслюють взаємини між Богом і людиною. Кожна хода в Літургії – це реальний символ підходу до Бога, до початку стосунків із Ним.

Як ми бачимо, символ – невід’ємна часточка нашого духовного життя. Він проявляє себе у священних предметах, діях, словах та текстах, а також через священну споруду – храм Божий, куди сходяться віруючі, щоб віддати хвалу і честь Господу нашому.

У релігійній символіці прихована божественна дійсність, вічна таємниця, що відкривається людям сильної віри, збагачуючи цим наш духовний світ.

Отже, без символу не можна уявити функціонування релігії, бо тільки він доносить до нас таємниці вічного світу та створює особливе середовище буття релігії.

III. ФУНКЦІОНАЛЬНЕ НАВАНТАЖЕННЯ РЕЛІГІЙНОЇ ЛЕКСИКИ В ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ

3.1. Лексеми релігійного стилю в структурі фразеологізмів

Фразеологізми є специфічними мовними формулами, фреймовими картинами світу із закодованою інформацією про минуле, наших предків, їхній спосіб сприйняття світу та оцінку всього сущого; вони акумулюють культурні потенції народу, тільки йому притаманним способом маніфестують дух і неповторність ментальності нації. Фразеологічні одиниці ввібрали історичні події й соціальне життя, вирізняють найменші порухи нашого серця, розказують про неосяжний світ людських почувань, вражають точністю асоціацій між природою, звичайними життєвими фактами і людською поведінкою, нашими емоціями й учинками. Вони – скарбниця поетичних уявлень народу. Добірна національна фразеологія, зазначав І.Огієнко, – «душа кожної мови, сильно її красить і збагачує». Усе матеріальне життя, обряди, вірування, повір’я, забобони відклалися в стереотипах поведінки будь-якого народу й вербалізувалися в численних фразеологізмах [41, 8].

Фразеологія – це порівняно нова лінгвістична дисципліна. Початок її формування пов’язують з ім’ям швейцарського вченого Шарля де Баллі, думки якого вкладені в книгах «Нарис стилістики» (1905) і «Французька стилістика» (1909). Суть фразеологічної одиниці Ш.Баллі вбачає насамперед у семантичних ознаках. Учений висловив низку прогресивних ідей, що знайшли втілення й розробку в пізніших дослідженнях. Насамперед він виділив чотири групи словосполучень: 1) вільні словосполучення; 2) звичні сполучення, тобто словосполучення з відносно вільним зв’язком компонентів; 3) фразеологічні ряди, тобто групи слів, у яких два розташованих поряд поняття зливаються майже в одне; 4) фразеологічні єдності, тобто сполучення, в яких слова втратили своє значення й виражають єдине нерозкладне поняття [41, 9-10].

У 40-х роках ХХ ст., базуючись на теорії Ш.Баллі, свою концепцію розробив В.Виноградов. За нею, стійкість фразеологічної одиниці є наслідком її семантичної цілісності; у ФО значення цілого ніколи не дорівнює сумі значень елементів; ступінь семантичного поєднання слів-компонентів і співвідношення семантики всього вислову із семантикою його окремих складників є основою виділення головних типів фразеологічних одиниць.

У процесі вивчення ФО називалися їх різні ознаки: семантична цілісність (В.Виноградов, І.Торопцев, Г.Удовиченко), відтворюваність (С.Гаврин, О.Федоров, М.Шанський), фразеологічна відтворюваність (Л.Ройзензон), метафоричність (О.Бабкін, О.Кунін, Б.Ларін), стійкість (В.Жуков, П.Лекант, Л.Юрчук), еквівалентність слову (А.Аксамітов, В.Нікітін, О.Реформатський), нарізнооформленість (О.Молотков, Р.Попов, Л.Скрипник), наявність не менше двох повнозначних слів (М.Шанський, Б.Шварцкопф), неперекладність (Л.Булаховський) та ін.. Чи не найчастіше головною ознакою ФО називають їх відтворюваність у процесі мовлення, через що вони й набувають стійкості. Однак, як справедливо зазначив О.Кунін, ФО не тому стійка, що відтворюється в готовому вигляді, а навпаки, вона відтворюється тому, що вирізняється стійкістю на фразеологічному рівні. Л.Скрипник фразеологізмом називає стійкі сполучення двох і більше слів, що створюють семантичну цілісність і відтворюються в процесі мовлення як готові словесні формули.

Серцевиною фразеологічного складу є ідіоми – переосмислені сполучення слів, як правило, образно мотивовані. Останнє пов’язано з тим, що ми підсвідомо співвідносимо фразеологічне значення з тим образом, який постає з буквального значення фразеологічної одиниці.

Ідіома свідчить про тісну взаємодію номінативної мотивувальної бази і нового метафоричного значення; номінативного задуму й образу-подібності, що лежить в основі формування внутрішньої форми ФО. Порівняння-образ найтісніше пов’язане з етимологічним компонентом значення, що відбивається не тільки в загальній семантиці ФО, а й у її конотації, стилістичному забарвленні, культурологічних обрисах: ідіоми детерміновані тими сферами життя, які перебувають у центрі інтересів етносу в той чи інший час. У подібних метафоричних уявленнях-картинах відбувається перенесення концептуалізації предметів, які спостерігаються, на об’єкти, що безпосередньо не спостерігаються, але які в цьому процесі концептуалізуються. Власне, ідіома – мовний феномен, семантика якого зумовлена внутрішньою формою, що становить результат безпосереднього відбиття образу якого-небудь часто повторюваного явища, факту, що перебуває на перехресті численних лінгвістичних та екстралінгвістичних імпульсів.

Однак необхідність дефініції поняття, його розуміння потребує виокремлення