Боже мій ( Андрій відчуває, як по жилах розливається тепло і разом з ним по нервах розтікається жах. «Що вони зробили?! Що вони впорснули?! Боже мій!.. Як же це? Як він дався?! А якщо вони впорснули щось таке, чого він не в силі подолати й від чого він зробиться слухняною, безвольною мавпою, яка робитиме все, що вони накажуть?!» [2, 211] // На голові почало ворушитися волосся: – Це ж неминучий параліч!.. Це ж його чекає неминучий параліч! Боже мій! [2, 219] // Боже ти мій! Що сталося з їхньою нещасною одежею та всіма лахами! [2, 322] ) – уживається для висловлення відчаю; захоплення, здивування [49, 53].

Випити чашу до дна ( Молився про силу душевну, щоб тую чашу випити до дна… [2, 225] – перетерпіти всі труднощі, неприємності, що випадають на її життєвому шляху [13, 216].

Божа ласка ( Коли людину саджають на цю гармату, вона божевільно мріє, як про Божу ласку, про раптовий розрив цієї гармати, про вибух…[2, 231] ) – полегшення страждань; спасіння, чудо.

Взяти гору над його душею ( Не може ж бути, щоб мерзота і підлота взяли над ним гору, над його душею, над його гордістю… [2, 232] ) – перемагати у поєдинку, змаганні, бути сильнішим [44, 55].

Вливав у самісіньку душу ( Він голубив його рукою, як сина, й пошепки говорив йому, вливав у самісіньку душу свій найщиріший намір… [2, 238] ) – робити щось із особливим натхненням [44, 195].

Сотворені по образу і подобію Божому ( Може, на цьому позначився перст Божий, щоб узнати, чого варті ті, що сотворені по образу і подобію Божому [2, 244] ) – вживається тоді, коли йдеться про надзвичайну схожість [13, 15].

Благословення Боже ( Андрій усім своїм єством радів, що потрапив у карцер, та ще на такий довгий термін, і вважав це за благословення Боже [2, 262] ) – ласка Божа, полегшення, спасіння.

З Богом ( Пригортає його тремтячою рукою за плечі, посміхається в очі й каже: «Ну, йди, йди… З Богом! [2, 278] ) – уживається для висловлення побажання успіху [49, 57].

Обернути в християнську віру ( Словом, 49 камера користувалася з деяких благ, обернувши отак наглядача в «християнську віру» // Краснояружський уже почав розробляти план, як би їм обернути в «християнську віру» всіх наглядачів і всю адміністрацію, маючи наочний приклад користі від такого обернення [2, 305] ) – направити людину на праведний шлях, шлях Божий.

Накажи мене Бог ( - Це Кармалюк! Накажи мене Бог! – нарешті вирішив котрийсь. І, напевно, кожен з них хотів би бути таким страшним велетнем [2, 317] ) – уживається для висловлення застереження від чого-небудь лихого, небажаного [49, 53].

Кара божа ( Це не лазня, а кара божа [2, 322] ) – найвище покарання.

Дасть Бог ( Може, дасть Бог, трапиться й фаховий «телеграфіст» [2, 325] ) – усталена формула висловлення сподівання на краще [49, 51].

3.2. Включення релігійної лексики у тропічні структури

Епітет – це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті конкретизувати уявлення про нього. Епітет ще називають образним або поетичним означенням, підкреслюючи в такий спосіб його протиставленість логічному означенню предмета, завдання якого також полягає в тому, щоб конкретизувати уявлення про предмет, який ідеться. Проте, на відміну від логічного, поетичне означення не має на меті вказати на такі ознаки предмета, які могли б відокремити його в нашому уявленні від інших, подібних до нього предметів.

Епітет, що підкреслює найхарактернішу ознаку того предмета, про який ідеться, можна назвати характерологічним або пояснювальним. Епітет інколи не просто виділяє характерну рису предмета, а ще й посилює її. Такі епітети можна назвати посилювальними.

За ознакою вживаності епітети можуть бути поділені на постійні та контекстуально-авторські. Історично більш ранньою формою епітета є постійний епітет. Постійним називається епітет, який традиційно супроводжує означення предмета, закріплюючись за ним постійно в межах певного художнього стилю, н-д: Цей Мельник – то якась золота, щира, єдина людська душа в усьому цьому пеклі [2, 143] // Незрівнянна «Пісня пісень!» Пісня про велику, неосяжну, божественну, всеперемагаючу любов… [2, 226]. Постійний епітет відрізняється тим, що виділяє характерну рису не даного, конкретного предмета, того, про який ідеться «саме зараз» і «саме тут», а предмета взагалі, безвідносно до особливостей контексту, у якому про нього згадується. Постійний епітет при цьому вказує на таку характерну рису предмета, яка водночас із-поміж інших його рис здається найбільш сталою, свого роду ідеальною. Поряд з постійними на межі ХVIII-XIX століть у широкий вжиток входять контекстуально-авторські епітети. Контекстуально-авторським називається епітет, який виділяє не постійну – супровідну, канонізовану в межах літературного або індивідуального стилю ознаку предмета, а таку рису, яка видається характерною в предметі за певних обставин у тому конкретному контексті, в якому про цей предмет згадується. Контекстуально-авторський – це епітет, що є переважною прикметою реалістичного стилю, який вимагає точності, а не виключно поетичності висловлювання, відповідності, реалістичності означуваного в предметі самому означеному предметові, тим конкретним обставинам, у зв’язку з якими даний предмет згадується, н-д: А ще найбільше не знає він, що «жива» церква, то церква, якою справжні служителі Бога погорджують за її продажність і загравання